Юрій Лавріненко

На долю цього великого Вченого випали тяжкі ви­пробування у роки сталінських репресій 1930-х років: ув’язнення і заслання. Та щаслива зірка дарувала йому життя для того, щоб він увіковічнив імена розстріляних колег і друзів, які відроджували разом з ним українську культуру у 1920-ті роки. Саме завдяки Ю. Лавріненку світ довідався про жахи большевицької системи в Україні, а імена будівничих українського Відродження 1920-х років повернулися із забуття у безсмертя.

Олекса-Мирон Біланюк, президент УВАН

Юрій Лавріненко — український літературознавець, дослідник «Розстріляного відродження».
Народився 3 травня 1905 року у селі Хижинці на Черкащині в сім’ї селян. Навчався в Уманському агротехнікумі, де зацікавився літературою та став членом літературної організації — Спілки селянських письменників «Плуг». У 1926 році вступив на історико-філологічний факультет Харківського інституту народної освіти (сучасний Харківський національний університет імені В. М. Каразіна), а в 1930 році був прийнятий до аспірантури харківського Науково-дослідного інституту ім. Т. Шевченка. У 1932 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Український епос козацьких дум».
Тоді ж сформувалася сфера його наукових інтересів — літературознавство. Перші його праці висвітлювали творчість українських письменників та поетів Василя Еллана-Блакитного, Василя Чумака й Павла Тичини. Друкувався переважно в журналах «Критика» та «Плуг».
У 1935 році Лавріненка засудили за звинуваченням у приналежності до «української контрреволюційної організації». П’ятирічний термін письменник відбував у Норильському таборі. Після звільнення із заслання жив на Північному Кавказі без права відвідувати Україну. Працював агрономом на дослідній сільськогосподарській станції біля м. Нальчик.
В Україну нелегально повернувся у 1942 році. Короткий час був у Києві, згодом переїхав до Львова, де влаштувався викладати у сільськогосподарській школі.
У розпал Другої світової війни був вивезений німецькою окупаційною владою на примусові роботи до Австрії. По завершенню війни перебував у німецьких таборах Ді-Пі. Входив до організації українських письменників «МУР», очолював газету «Українські вісті».
У 1950 році виїхав до США. Лавріненко відомий своїм дослідженням «розстріляного відродження» — покоління українських митців, знищених під час сталінського терору 1930-х. Про українських репресованих письменників написав десятки ґрунтовних досліджень, а загальна його бібліографія складає понад 300 праць. Найголовніша його робота, антологія «Розстріляне відродження. 1917–1933: Поезія–проза–драма–есей», була надрукована у 1959 році під егідою часопису «Культура» — провідного інтелектуального антирадянського видання, що виходив у Парижі та відстоював позиції української та польської незалежності. Саме багаторічний редактор «Культури» Єжи Ґедройць замовив цю книжку Лавріненку. Антологія здобула широку популярність, мала кілька перевидань та донині користується значним попитом в Україні й світі.
У 1985 році Лавріненко видав мемуари «Чорна пурга та інші спомини».
Помер 14 грудня 1987 року в Нью-Йорку. Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруці (Нью-Джерсі, США).