Перші кроки нових австралійців з України на Terra Australis

Володимир Савчак. Сідней. Картон, олія. 1954. Музей української діаспори

Історія української громади в Австралії розпочалася у повоєнні роки. Саме після завершення Другої світової війни уряд країни прийняв рішення змінити підходи до імміграційної політики і дозволив в’їзд переміщеним особам і біженцям з Європи. За таких обставин до Австралії переважно з Австрії та Німеччини прибуло близько 20 тис. переміщених осіб і біженців з України. Колишніх ДіПі (англ. displaced persons, DP; укр. переміщені особи) в офіційних документах почали іменувати «новими австралійцями».
Вони постали перед проблемою адаптації до нових умов життя. Приймаючі країни розробляли власні моделі адаптації мігрантів. Повоєнна Австралія мала свій план дій. Вона розраховувала на швидку адаптацію, соціалізацію і, зрештою, асиміляцію мігрантів. З цією метою було створено багатонаціональні переходові табори, влаштовано безкоштовні курси англійської мови, запропоновано дворічний трудовий контракт і навіть розроблено спеціальне меню. Мігранти з України прибули на п’ятий материк з європейським багажем соціальної та професійної адаптації. Однак їм довелося долати нові виклики.

«Населяйте чи загиньте!»

По завершенні Другої світової війни уряд Австралії дійшов висновку, що країні «не вижити» без швидкого і значного приросту населення. На той час в країні проживало майже 7,5 млн осіб. Вона гостро відчувала нестачу робочої сили у промисловості, розвиток якої набирав обертів, а також у розробці та використанні колосальних природних ресурсів п’ятого материка. Значне зростання населення вважалося важливим для майбутнього нації – воно було необхідне для економічного розвитку та захисту країни від можливого вторгнення.

Лозунг «Населяйте чи загиньте!» (англ. «Populate or perish!») став популярним у повоєнний час. Уряд розумів, що вже не можна покладати надії лише на переселенців з Англії, а потрібно шукати джерела людських ресурсів в інших країнах. Уряд Австралії вдався до реалізації нових імміграційних програм.

Перша з них – «Assisted Passage Scheme» була запроваджена у 1946 році, дозволивши в’їзд до країни британським військовослужбовцям і полякам, які служили в британській армії. Наступного року дозволено в’їзд колишнім імперським і американським військовослужбовцям і борцям Опору з Нідерландів, Бельгії, Франції, Норвегії і Данії. 

Того ж року Артур Калвелл (англ. Arthur Calwell), перший міністр створеного у 1945 р. Федерального департаменту імміграції, підписав угоду з Міжнародною організацією біженців (англ. International Refugee Organization), щоб дозволити переміщеним особам і біженцям зі зруйнованої війною Європи мігрувати до Австралії. Було встановлено квоту – 12 тис. осіб щорічно. Важливо, що уряд Австралії приймав родини з дітьми (заробітку батька вистачало на утримання всієї сім’ї). Це поклало початок масової імміграції до Австралії європейців, які не говорили англійською, і було однією з найбільших демографічних змін в історії країни.

«Прекрасні балти Калвелла»

Подорож з Європи до Австралії тривала понад місяць. Іммігранти прибували на п’ятий материк на великих кораблях «USAT General Stewart», «SS Anna Salen», «SS Wooster Victory», «SS Skaugum» та ін. Зі списками пасажирів можна ознайомитися на сайті Союзу українських організацій Австралії.

За шість років (1947 – 1952) до Австралії з країн Центральної Європи прибуло понад 170 тис. переміщених осіб і біженців різних національностей. Це були поляки, латвійці, українці, угорці, литовці, чехи, словаки, естонці, росіяни та румуни. Оскільки більшість перших мігрантів становили вихідці з країн Балтії, австралійська преса всіх без винятку охрестила «прекрасні балти Калвелла» (англ. «Calwell’s Beautiful Balts»). Натомість в офіційній державній термінології з’явилося означення «нові австралійці».

«Нові австралійці» з України

Перші українські переселенці, згідно з австралійськими офіційними джерелами, прибули до Австралії навесні 1948 року (хоча на той момент на материку вже тривалий час проживало кілька українських родин); усього у повоєнні роки переважно з Німеччини й Австрії на п’ятий материк виїхало згідно з офіційною урядовою статистикою – 17 239 осіб, тобто трохи більше 10 % від загальної кількості мігрантів. Проте, на думку деяких дослідників ця цифра має бути трохи більшою (20 тис.), оскільки частина українців приїхала, маючи громадянство інших європейських країн.

Сучасна українська громада Австралії – нащадки політичних емігрантів повоєнної доби. Зазначимо, що далека і незнана Австралія (на противагу Канаді та США, де вже понад півстоліття жила чисельна українська громада) не була дуже привабливою для ДіПі. Водночас п’ятий материк в їхніх очах мав певні переваги, зокрема, територіальна віддаленість від СРСР, що, на думку українців, унеможливлювало примусову репатріацію «на родіну»; можливість виїхати разом з родиною. У свою чергу уряд Австралії, використовуючи засоби ЗМІ та кінематографу, намагався створити в очах ДіПі привабливий образ приймаючої країни.

‘Wir haben ein heim’ (We found a home), 1948

Перші враження

Прибувши до Австралії, у колишніх ДіПі розпочинався новий період життя. Як влучно записав у своїх спогадах письменник Дмитро Нитченко: «Знову життя почалося спочатку».

Іммігранти з цікавістю оглядали країну, в якій їм доведеться жити. Дивувалися лівосторонньому рухові й тому, що рух Сонця відбувається справа наліво; незвично було бачити землю червоного кольору. Але передовсім доводилося звикати до тропічного континентального сухого клімату та знайомитися з екзотичною флорою і фауною Австралії. Особливе зацікавлення в переселенців викликали небачені доти опоссуми, яких тут називали «дикими кицьками».

Тимофій Мессак. Гірський хребет Фліндерс. Південна Австралія. Картон, олія. 1984. Музей української діаспори

Столиця Австралії Канберра, що від часу свого заснування розбудовувалася як місто-сад, на думку українських емігрантів, була схожа на парк. Недарма її називали «лісова столиця» (англ. «bush capital»). Письменниця Алла Цівчинська писала про місто в одному з листів у 1950 році: «Місцевість дуже гарна. Дерева найрізноманітніших порід: евкаліпти, мірти, кипариси, кедри, тополі, акації, дуби, – і зелень таких відтінків, що тільки малювати. Їдеш автобусом, весь час ніби не місто, а парк. […] бачу часто кольорових папуг і якихось звірюг, про яких запевняють, що це Кіплінговський «Рікки-Тіккі-Таві»». (Імовірно авторка листа переплутала мангустів з опосумами, яких справді, водилося чимало в Австралії).

Поступово екзотична флора і фауна увійшла не лише у повсякденне життя нових австралійців, а й з’явилася на сторінках їхніх художніх і музичних творів.

Переходові табори

Іммігранти транспортом вирушали до переходових (карантинних) таборів, що розташовувалися у різних місцевостях. Приміром, з Мельбурнського порту частина українців потягом вирушала до Бонегілли (англ. Bonegilla), з Сіднею – до невеликого міста Батхурст (англ. Bathurst), з Ньюкасла – до містечка Грета (англ. Greta). Останній табір називали «шоколоданим містом», оскільки будинки переселенців були пофарбовані у коричневий колір).

Переселенці, які протягом кількох років жили у німецьких бараках, тепер опинилися в бараках австралійських, у переходовому таборі. Це була їхня, хоч і тимчасова, але перша домівка в країні. Переходові табори створювали на базі приміщень колишніх військових таборів, де у роки Другої світової війни тренували австралійських солдат перед відправкою для участі у військових операціях. Завдання переходового табору полягало у наданні тимчасового прихистку іммігрантам, пошуку для них роботи, а також ознайомлення переселенців з австралійським штибом життя й цінностями приймаючої країни з тим, щоб мігранти могли стати зразковими громадянами.

Переходовий табір, 19-й блок. Бонегілла, Австралія. Сучасний вигляд. Фото: Пітер Мітчелл, ©Австралійський Союз.

Першим, найбільшим і таким, що найдовше працював (1947 – 1971 рр.) переходовим табором країни став табір у Бонегіллі, що розташовувався за 200 км від «австралійського Нью-Йорку» міста Мельборна на північному сході штату Вікторія. Він займав площу 130 га і був поділений на 24 квартали, кожен з яких мав кухню, комору та санітарний блоки. Загалом на території табору розташовувалося понад 800 будівель, між якими росло чимало, екзотичних для нових австралійців, евкаліптових дерев. Чисельність ліжок у перші роки існування табору стрімко зростала. Так, якщо у 1947 році їх було близько 2 тис., то у 1950 р. – вже 7,7 тис.
Переходовий табір у Бонегіллі став символом зміни імміграційної політики Австралії після Другої світової війни. За майже чверть століття своєї роботи він прийняв 300 тис. мігрантів. Понад 1,5 млн австралійців є нащадками мігрантів, які перебували у таборі. Серед українських мешканців Бонегілли слід згадати, приміром, письменників Сергія Домазара (справж. прізвище Давиденко) та Дмитра Нитченка (псевдонім Чуб), актрису Марію Малиш-Федорець.

Пам’ятник мігрантам. Бонегілла, Австралія. Сучасний вигляд. Фото: Пітер Мітчелл, ©Австралійський Союз.

Певною мірою відчути атмосферу, що панувала у Бонегіллі у повоєнний період, можна і сьогодні. На початку ХХІ ст. 19-ий блок табору у Бонегіллі як символ післявоєнної міграції, яка змінила економіку, суспільство та культуру Австралії було внесено до Реєстру вікторіанської спадщини (2002) та Списку національної спадщини Австралії (2007). Це місце пам’яті, важливе для держави та австралійської нації. На його базі нині функціонує музей Bonegilla migrant experienсе, на офіційному сайті якого представлені віртуальний тур і різні освітні програми, що перетворило 19-й блок на місце пам’яті, доступної широкій громадськості. Біля блоку розташовується символічна скульптурна група, що вшановує мігрантів, які мешкали у Бонегіллі.

Переходові табори поділялися на блоки, де мешкали переселенці певної національності. Згідно з розпорядженням адміністрації у межах блоку чоловіки і жінки мали жити нарізно, навіть ті, які перебували у шлюбі. Для порівняння: у Західній Німеччині окупаційні адміністрації намагалися створювати національно мішані табори; не чинили перешкод сім’ям у спільному проживанні.

Кімнати бараків були розраховані на 20 ліжок і не передбачали внутрішніх перегородок. Роль останніх виконували ковдри та багаж нових австралійців, що створювало ілюзію особистого простору. Новоприбулих зустрічали розставлені рядами ліжка, на яких лежали по чотири ковдри, матраци, простирадла, подушки та рушники. Температурний режим у приміщеннях бажав кращого, спочатку опалення не було передбачене. В осінньо-зимовий період було холодно й незатишно, таборяни шкодували, що залишили у Німеччині теплий одяг.

У переходових таборах новоприбулі проходили медичну комісію, передовсім робили флюорографію, оскільки у повоєнний час набув значного поширення туберкульоз. Після того потрібно було оформитися у відділах праці та соціальної опіки. Таборяни як безробітні отримували грошову допомогу: 25 шилінгів щотижня, з яких 20 вираховували за утримання, відповідно на руки видавали 5. Стільки ж щотижнево отримували українці у переходових таборах Англії.

Do you speak English?

Документальний фільм «Immigrants from Europe in Australia». 1948. British Pathé 

У таборах (а згодом і в посттаборовий період) діяли безкоштовні курси англійської мови, тож нові австралійці змогли продовжити, розпочаті в епоху ДіПі студії. Приміром, у переходовому таборі у Бонегіллі англійську мову викладав український письменник Євген Гаран.

Володіння англійською мовою дозволяло новим австралійцям особисто (без перекладачів) вести переговори з потенційними працедавцями, що подекуди могло забезпечити кращі умови праці та більшу зарплату; полегшувало комунікацію з місцевим населенням; допомагало швидше «влитися» в австралійське суспільство.

Молодше покоління українців швидше опановувало іноземну мову, люди старшого віку відчували значні складнощі у студіюванні офіційної мови Австралії. Подібна непроста ситуація з вивченням англійської, що подекуди доводила мігрантів до розпачу, набула поширення і в українців, що виїхали до США та Канади.

Вівсянка і баранина

Уряд Австралії ставив за мету якнайшвидше зробити з переселенців різних національностей австралійців. Важливу роль у реалізації цієї асиміляційної державної політики відігравало харчування: воно повинно було бути типово австралійським, тому його основу становили різноманітні страви з баранини.

Мешканців переходових таборів годували тричі на день, скликаючи на трапезу дзвінком. У Бахрусті на сніданок подавали каші – вівсяну, перлову або кукурудзяну. Натомість у Бонегіллі, за спогадами Дмитра Нитченка, сніданок був більш різноманітним: гуляш з баранини, білий хліб з маслом і одна банка мармеладу на шістьох осіб. В обідньому та вечірньому меню переселенців Бахрусту були смажені ковбаси і жирна баранина. Остання страва не прийшлася українцям до смаку. До того ж взимку у бараках було холодно і баранячий жир швидко застигав, що посилювало несприйняття фірмової австралійської страви.

Згодом, отримавши роботу і перебравшись до гостелу (гуртожитку), мігрантам наполегливо пропонували страви із баранини, найвідомішою серед яких була «айріш стью» (англ. Irish stew; укр. ірландське рагу). Українці чинили активний опір такій урядовій політиці, влаштовуючи у гостелах «антибаранячі» бунти.

Завідувач кухні у гостелі у Медвобенку Анатолій Мірошник згадував, як він, щоб уникнути бунтів і зробити харчування переселенців більш комфортнішим, вивішував в їдальні меню з австралійськими стравами і його копію надсилав у головний офіс, а кухарі готували європейські страви. Коли ж до гостелу приїжджала комісія з перевіркою, демонстративно готували ті страви, які були зазначені в меню. Таким чином, завдяки дипломатичному хисту і винахідливості Анатолія Мірошника «і вівці були цілі, і вовки ситі».

Контракт на два роки

Володимир Савчак. Вечір індустрій в Південній Австралії. ДВП, олія. 1961. Музей української діаспори

Непростою була професійна адаптація нових австралійців. Уряд Австралії зобов’язував їх пропрацювати протягом двох років за контрактом на розсуд місцевої влади. Після того мігранти могли отримати право на постійне проживання і тепер уже на власний розсуд обрати місце роботи за умови, що вони гідно пройшли випробування і були визнані корисними для країни резидентами. П’ять років перебування в Австралії давали право на отримання громадянства. Однак, як зазначає канадський історик Сергій Єкельчик, більшість австралійських українців у перше повоєнне десятиріччя не поспішали реалізувати це право, «сподіваючись політичних змін в Европі та можливого повернення на Батьківщину».
Більшість українських мігрантів спочатку не змогла влаштуватися в Австралії за фахом: ні за тим, що здобули в Україні, ні за тим, що отримали у ДіПі-таборах. Це була типова ситуація і для українців у країнах Європи, Америки та Канади. Роботу за фахом мали можливість отримати лише інженери та техніки, що їх потребувала Австралія, в якій у повоєнний період розпочався інтенсивний розвиток промисловості. За спогадами сучасника подій Дмитра Нитченка, австралійці до переселенців різних національностей ставилися зневажливо, особливо до італійців і мальтійців, водночас поважали німців, що могло позначатися на працевлаштуванні. Приміром, інженер українець працював на електростанції замітачем, а випускник технічної школи німець – керівником цеху.
Нові австралійці не боялися роботи й бралися до будь-якої праці, набуваючи нових умінь і навичок трудової діяльності. Селянин, лікар і письменник на час дії трудового контракту могли, наприклад, у складі однієї бригади копати канали та дамби. Одного разу на сесії австралійського парламенту розглядалося питання про звільнення талановитого піаніста Анатолія Мірошника від дворічного контракту. Незважаючи на розголос цієї справи у пресі, уряд продемонстрував свою принциповість: піаніст залишився працювати санітаром у Репатріаційному госпіталі у Конкорді. Однак вже у 1951 році з великим успіхом відбувся його перший сольний концерт в Австралії на сцені головного для тих часів концертного залу (Зал століття на 2,5 тис. місць) Сіднею у міській ратуші (англ. Sydney Town Hall).
Чоловіки працювали переважно у державному секторі – на будівництві. Вони будували канали для водосховищ та гідроелектростанцій (Snow Mountain Scheme), дамбу для водосховища і постачання води для Сіднея, у госпіталях, на плантаціях цукрової тростини та ін. Жінки могли отримати роботу у сфері обслуговування, у госпіталях, на підприємствах. Так, нові австралійки працювали у приватних і державних готелях кельнерками, прибиральницями, мийницями посуду, отримуючи в тиждень 5 фунтів.
Нові австралійці на загальних умовах ставали членами профспілок. Частину заробітку вони клали до банку з тим, щоб згодом придбати житло чи ділянку землі для будівництва хати.
Професійна адаптація нових австралійців видалася непростою. Особливо це стосувалося осіб з вищою освітою, яким доводилося опановувати робітничі професії. Частину нових австралійців, особливо творчу інтелігенцію, перспектива роботи не за фахом пригнічувала й викликала песимістичні настрої. Інші ж, натомість, вбачали в цьому ще одне випробування, яке випало на їхню долю. Вони усвідомлювали, що гідно його подолавши, здобудуть право жити у вільному світі, а отримавши громадянство, будуть убезпечені від примусової репатріації до СРСР. Водночас вони сподівалися на тимчасовість такого становища й покладали надії, що згодом зможуть здобути роботу за фахом. Проте подальший хід подій показав, що їхні надії не завжди справджувалися.

Про ціни та полювання на зайців

За свідченнями сучасників подій, жити в Австралії з матеріальної точки зору було добре, «краще ніж будь де в світі». Приміром, колишня ДіПі Маруся Онуфрієнко працюючи на фабриці з виготовлення кексів у Сіднеї, отримувала до 6 фунтів на тиждень, а Василь Інгул на залізниці у містечку Дварда (англ. Dwarda) – 7. Хоча зарплата нових австралійців була меншою, ніж «старих», але й продукти харчування були дешеві. Кілограм яблук коштував 10-20 пенні, шоколадка – 12 пенні, а пара черевик – 1,5 – 2 фунти. За тижневу зарплату можна було купити 200 білих хлібин або 50 кг свинячого смальцю. Як констатував Василь Онуфрієнко: «за один ф. можна накупити різних харчів стільки, що сам не донесеш».

В Австралії був добре розвинений аграрний сектор. У другій половині 1940-х років, як і у наші дні, австралійські фермери в основному спеціалізуються на вирощуванні пшениці та фруктів, розведенні овець, тож борошно, фрукти і м’ясо були дешевими, а тому цілком доступними переселенцям. Згадаймо, що в епоху ДіПі дефіцитний смалець відігравав поруч з кавою, шоколадом і тютюном роль своєрідної валюти. За кілограм смальцю у Західній Німеччині можна було дістати, приміром, «гімназійне матуральне свідоцтво разом із докторатом», що давало можливість, приміром, обійняти посаду в адміністрації табору.

У житті нових австралійців, так само як і ДіПі, мала місце привласнювальна економіка. Якщо у Західній Німеччині українці вдавалися до таких давніх промислів, як збиральництво і рибальство, то в Австралії набуло поширення полювання. У лісах, на полях та навіть під таборовими бараками було чимало заячих нір. Тварини з’їдали траву, якою харчувалися фермерські стада й отари, тому держава заохочувала полювання на кролів, за хутро яких платила гроші.

Василь Інгул, який мешкав у Західній Австралії, у листі до письменника Михайла Ореста писав на початку 1949 року, що «можна жить одними кролями, але крім кролів усього досить».

Винахідливі австралійці ловили кролів за допомогою дресированих тхорів. Деякі таборяни поступово переймали передовий досвід в аборигенів. Полювання відбувалося наступним чином: мисливець запускав тхора у свіжу кролячу нору, розклав над норою сітку і чекав, коли тхір вижене з нори кроля. Для частини мігрантів це були перші заробітки в Австралії.

У своїй хаті

Тимофій Мессак. Пообіднє світло. Софала. Фанера, олія. 1994. Музей української діаспори

Пропрацювавши два роки за контрактом нові австралійці могли заробити гроші для купівлі ділянки землі для будівництва житла. Поселення засновували у тих районах, де ціни на землю були невисокі і працював громадський транспорт. Це були, приміром, околиці Сіднея, а також його передмістя: Лідкомб, Бенкстаун, Блектаун та ін. Так, письменник Дмитро Нитченко за 140 фунтів купив ділянку землі у передмісті Мельборна Ньюпорті. На наступному етапі збирали кошти для будівництва житла, а поки частина українців жила у гаражах, зведених на власних ділянках.
Будинки споруджували толокою, допомагаючи один одному, подекуди долучалися також і австралійці; частина емігрантів зверталася по допомогу до професіоналів. Так, на початку 1950-х років спорудження майстром-будівельником кістяка невеликого одноповерхового будинку могло обійтися замовнику у 300 фунтів.
Деякі прибудинкові території були схожі на невеликі ботанічні сади. Письменник Володимир Біляїв згадував, що на подвір’ї Василя Онуфрієнка росли як екзотичні для мігрантів вістерія, бугенвілія, джакаранда, олеандри і фікуси, так і рідні українцям чорнобривці й півники. Поступово українці розселилися по всій Австралії, зокрема в Новому Південному Уельсі, Південній Австралії, Західній Австралії, Квінзленді, на о. Тасманія та в столиці країни Канберрі.

P.S.

Політика уряду Австралії, спрямована на швидку асиміляцію нових австралійців, зазнала невдачі. Вона наштовхнулася на організований опір української громади, яка мала значний досвід протидії радянській асиміляційній політиці. Українці Австралії, так само, як і українці Америки чи Канади вірили у тимчасовість своєї вимушеної еміграції. Як політичні емігранти, вони готувалися до повернення у незалежну Україну, а тому мали плекати свою мову й традиції, передавати їх прийдешнім поколінням. Це було характерним для більшості політичних мігрантів зі Східної Європи, передовсім для латвійців, литовців та естонців. Труднощі згуртовували нових австралійців з України; вони активно взялися до розбудови тепер уже на п’ятому материку українського життя.

За матеріалами статті Подобєд О.А. Перші кроки нових австралійців з України на Terra Australis (кінець 1940 – перша половина 1950-х рр.). Universum Historie et Archeologiae = The Universe of History and Archeology = Універсум історії та археології. Дніпро, 2020. Т. 3 (28). Вип. 1. С. 151-162.