Олександр Лотоцький. 1910-ті (?). З сайту Національної бібліотеки України імені В. Вернадського
Великоросійський зоольоґичний націоналізм не вчора почався, не завтра й скінчиться. До того ж він опертий на кріпацькому праві імперіялістичної ідеї та імперіялістичного чуття великоруської натури, а такі традіції зникають не скоро і не легко. Буржуазна російська інтеліґенція не тільки не визволилася од цих зоольоґичних традіцій, але, будучи одірвана од ґрунту російської дійсности, ще більше в них закріпляється
Олександр Лотоцький
Олександр Лотоцький — український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, науковець.
Народився 21 березня 1870 р. у с. Брониця на Поділлі. Походив із сім’ї священиків Лотоцьких, яка належала до давнього боярського роду. У 1896 році закінчив Київську духовну академію та отримав ступінь кандидата богослов’я. Одночасно зацікавився науковими дослідженнями, що не дивує, адже його науковими керівниками були Володимир Антонович й Михайло Грушевський. Хотів продовжити кар’єру в академії, але через його славу «неблагонадійного українофіла» йому відмовили. Тому довелося влаштуватися на роботу у сферу фінансів. Працював чиновником у Санкт-Петербурзі та Києві.
Політично схилявся до поміркованого українського крила, яке об’єднувалося навколо Товариства українських поступовців. Він здійснив велику роботу у справі лобіювання українських інтересів у Петербурзі, зокрема добився дозволу на повне видання «Кобзаря» Шевченка.
Із осені 1917 року — Генеральний писар Генерального Секретаріату, невдовзі Генеральний контролер УНР.
Ще з часу навчання в Київській духовній академії його цікавили церковні справи. Тому закономірно, що в уряді Федора Лизогуба за гетьмана Скоропадського Лотоцький обійняв посаду міністра ісповідань, яку зберіг і за Директорії. Його найбільшим досягненням в цей час стало проголошення 1 січня 1919 року автокефалії Української православної церкви. Це було без перебільшення епохальне рішення, адже вперше за сотні років Українська Церква зі своїм Святим синодом та ієрархією позбавилася будь-якої залежності від московського патріарха.
У 1919–1920 роках як голова дипломатичної місії УНР в Османській імперії намагався отримати схвалення автокефалії від предстоятеля Константинопольської православної церкви.
У 1929–1939 роках викладав історію слов’янських і румунської православних церков на богословському факультеті Варшавського університету. Директор Українського Наукового Інституту у Варшаві (1930–1938).
Лотоцький є автором книг різних жанрів та для різного віку. Його перу належать дитячі казки «Пригоди Вовка неситого», «Зайчик-Побігайчик», «Лисичка-сестричка. Лотоцький залишив по собі спогади «Сторінки минулого» та «У царгороді», а також фундаментальну двотомну «Автокефалію» (1935, 1938). Писав і публіцистику, наприклад видав брошуру на вшанування пам’яті Симона Петлюри, приурочену до десятих роковин його смерті.
Помер 22 жовтня 1939 року в окупованій нацистами Варшаві, де й був похований на православному цвинтарі. Пізніше син Борис перепоховав останки батька на цвинтарі Святого Андрія в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, США.
