«Огнище української культури»: українська освіта та наука у міжвоєнній Чехословаччині

На початку 1920-х років (як і в 2022 році) внаслідок московитсько-більшовицького наступу на Україну десятки тисяч українців емігрували до Європи. Найчисельнішою стала українська спільнота у щойноствореній Чехо-Словацькій Республіці (1919–1938 рр., далі – ЧСР), куди завдяки прихильному ставленню влади на чолі з президентом Томашем Гаррігом Масариком та головою уряду Едвардом Бенешем переїхала значна частина української політичної, військової та наукової еліти з України та місць свого початкового осідку – Польщі, Румунії, Австрії, Туреччини, Болгарії та інших країн.

Прага в першій третині ХХ ст. Листівка. Архів Ольги Сухобокової

У той час як на території України, виснаженій війною, розділеній між більшовицькою Росією і Польщею, було встановлено окупаційний антиукраїнський режим, столиця Чехословаччини стала світовим центром українського національного суспільно-політичного, культурного, наукового життя. Приваблені найкращими в тодішній Європі умовами для життя і праці тут осіли кращі українські інтелектуальні та мистецькі сили.

Саме у Празі в травні 1921 р. очільники Закордонного комітету Української партії соціалістів-революціонерів (у Чехословаччині сформувався найбільший центр українських есерів), у минулому – видатні діячі Української революції, міністри Української Народної Республіки, Микита Шаповал і Никифор Григоріїв заснували Український громадський комітет – національний координаційний центр української спільноти в ЧСР. За сприяння особисто Президента ЧСР Т. Г. Масарика, симпатика українського національного руху, співпрацюючи з урядом та громадськими організаціями, Комітет надавав українцям, що зверталися до нього, всю необхідну для біженців допомогу – від фінансової та медичної до працевлаштування і вищої освіти. Управа УГК на чолі з М. Шаповалом, Н. Григорієвим та О. Мицюком організувала цілу мережу відділів та установ, забезпечивши максимум можливостей для підтримки українських емігрантів, захисту їх прав, адаптації та репрезентації у ЧСР та Європі. Про масштаби і результативність роботи Комітету свідчать статистичні дані: протягом 1921–1924 років він надав різноманітну допомогу приблизно 43 тисячам українців. Тож Український громадський комітет в ЧСР став унікальною, успішною спробою української еміграції організовано боротися за своє існування як національної групи і гідне людське життя на чужині.

Заступник голови Українського громадського комітету Никифор Григоріїв та
президент ЧСР Томаш Гарріг Масарик. Подєбради, травень 1923 р. Архів родини Н.Григорієва

При цьому, як влучно наголошував міністр закордонних справ ЧСР В. Гірса (який теж чимало зробив для підтримки українців), основною формою допомоги Українського громадського комітету біженцям стала «трудова». Тобто, отримуючи фінансову допомогу від уряду, українська еміграція не «проїдала» її, а використовувала для організації своїх освітніх закладів аби здобути освіту чи перекваліфікуватися і самостійно заробляти на життя, адже переважну більшість емігрантів з України складали люди працездатного віку. Наприклад, під егідою Українського громадського комітету було створено найчисельнішу українську професійну організацію в Чехословаччині – Українську селянську спілку. Для колишніх селян (саме вони складали понад 50% серед українських емігрантів) вона заснувала мережу з понад двох десятків спеціальних курсів, що навчали найбільш затребуваним спеціальностям, а також мовні курси, курси для неписьменних, з підготовки інструкторів професійно-просвітницької роботи тощо.

Поряд з тим розбудова українською громадою у Чехословаччині власної мережі освітніх закладів від початкових шкіл, професійних курсів та зрештою – університетів, мала значно вищу мету, важливішу за ситуативне вирішення питання соціальної адаптації та працевлаштування українських біженців, й виконувала одразу кілька стратегічних завдань.

По-перше, для українських емігрантів – представників народу, позбавленого своєї держави і території, важливого значення набувала культурницька та освітня діяльність, як спосіб збереження національної ідентичності й самосвідомості, ментального зв’язку із Батьківщиною. По-друге, засновники Українського громадського комітету Микита Шаповал і Никифор Григоріїв прагнули створити еміграційний осередок української освіти і науки, що формував би нове покоління українських патріотів та інтелігенції, спеціалістів у різних сферах, які могли б боротися за визволення України та після цього, повернувшись на Батьківщину – розбудовувати власну державу (українські політичні емігранти вважали, що з часом зможуть повернутися додому). По-третє, освічені і патріотично налаштовані українські емігранти та їхні діти, як представники української нації, бездержавного народу, про який ще мало знали в Європі та світі в цілому, презентували його за межами Батьківщини (в Чехословаччині, інших країнах Європи та Америці, куди емігрували з ЧСР згодом), популяризували українську культуру та український національний рух, провадили відповідну громадську роботу, і таким чином готували у свідомості іноземних суспільств та політичних еліт ґрунт для включення України у міжнародну спільноту як самостійної держави. Власне, йдеться про те, що ми сьогодні називаємо культурною та народною дипломатією.

Засновник та очільник Українського громадського комітету у ЧСР і
низки створених при ньому інституцій, лідер українських есерів Микита Шаповал.
Архів родини Н.Григорієва

На діяльності Празького осередку чи не найкраще простежується, як українці на еміграції намагалися використати час вимушеного перебування на чужині з найбільшою користю для себе і майбутнього України. Зокрема: здобути якісну освіту, перейняти досвід розвинених європейських держав у різних сферах, аби застосувати свої знання і уміння для розвитку економіки, політики, науки, освіти своєї Батьківщини. Тому основні зусилля керівники Українського громадського комітету у ЧСР спрямували на «виховання молодого покоління на основах європейської освіти і збудування за кордоном огнища української культури».

Виходячи із цього, магістральним напрямком діяльності Комітету (після забезпечення нагальних базових потреб українських біженців в житлі, матеріальній, медичній та юридичній допомозі) поряд із влаштуванням української молоді на навчання до чеських освітніх закладів – у той період в них навчалося до двох тисяч українців – стала організація мережі національних навчальних закладів.

Подєбрадський замок, де розміщувалася Українська господарська академія

Завдяки плідній роботі та підтримці чеського уряду 1922 р. було створено Українську господарську академію в Подєбрадах – єдину українську вищу технічну та першу в світі високу кооперативну школу¹. Цей вищий навчальний заклад політехнічного типу працював у складі агрономічно-лісового, економічно-кооперативного та інженерного факультетів. Його навчальні програми складалися за зразками західноєвропейських університетів, але, крім фахових предметів, було введено низку суспільствознавчих та українознавчих курсів, бо, на переконання засновників, «технік українського господарства разом з тим повинен бути і техніком суспільного будівництва». При виші також функціонували інститут наукових стипендіатів, який готував нове покоління викладачів, українські матуральні курси (по суті реальна гімназія, в яку вони згодом трансформувалися), велика наукова бібліотека і низка різних гуртків та товариств.

Викладачі і студенти Української Господарської Академії. Подєбради.
1923 р. Архів Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк)

Тож УГА стала і першим у ЧСР та одним із найбільших у міжвоєнний період центром української освіти і науково-дослідницької роботи. Прикметно, що саме тут під впливом української культури, духом якої було просякнуто і навчання, і повсякдення студентів та викладачів, народжена в Росії донька першого ректора Івана Шовгеніва Олена Теліга вивчила українську, відчула себе українкою та всім серцем так сильно полюбила Україну, що згодом свідомо віддала за неї життя.

Сенат Української Господарської Академії та заступник голови Українського громадського комітету
Никифор Григоріїв зустрічають Президента ЧСР Томаша Масарика під час його візиту до
Української Господарської Академії. Травень 1923 р. Архів родини Н.Григорієва

Аналізуючи культурні потреби української еміграції у Чехословаччині, керівники Українського громадського комітету, за словами його очільника Микити Шаповала, усвідомлювали їх «безмежне море». Але, виходячи із міркувань необхідності розвитку духовної культури, усунення негативних наслідків деформації національної свідомості українців, пріоритетним завданням вони вважали виховання «кадру національно свідомих і по європейському освічених педагогів». Тому вже за рік, у 1923  році було відкрито Український вищий педагогічний інститут імені М. Драгоманова у Празі, що готував педагогів для різних шкіл і гімназій та спеціалістів з виховної й адміністративної роботи в освітніх закладах. Інститут у складі трьох відділів – історично-літературного, фізико-математичного і природо-географічного (згодом було створено музично-педагогічний відділ, а фізико-математичний і природо-географічний – об’єднано у математично-природничий), став «лабораторією потрібних для України діячів науки, українських педагогів – громадян, що поєднували в собі глибоку національну свідомість, широкий ідейний розвиток та повноту фахових знань».

Обидва згадані виші готували не лише висококваліфікованих фахівців, а й формували українську національну інтелігенцію, майбутніх творців господарства і культури незалежної української держави. У навчальних програмах багато уваги приділялося вивченню українознавства та суспільно-політичних наук. Ідеологи і фундатори празького українського культурно-освітнього осередку М.Шаповал та Н.Григоріїв – досвідчені політичні і державні діячі та науковці–суспільствознавці – вважали, що кожен українець, незалежно від фаху, повинен володіти базовими знаннями з цих царин, щоб бути свідомим громадянином, активним учасником боротьби за власну державу та її розбудови.

Управа Українського громадського комітету та Організаційний комітет
Українського вищого педагогічного інститут імені М. Драгоманова та
перший склад його професорської ради. 1923 р. Прага. Архів родини Н.Григорієва

Тож цілком логічним виглядає створення ними в 1925 р. Українського інституту громадознавства (пізніше – Український соціологічний інститут) у Празі, головним об’єктом дослідження якого стало українське суспільство. Інститут виконував надзвичайно важливу місію, оскільки на той час української соціологічної науки як такої фактично не існувало ² й українське суспільство залишалося не дослідженим науково. Інститут ставив перед собою і конкретну мету – «вивчення і зформулювання практичних проблем, що витікають з конкретних потреб українського народу в дану добу його існування», тобто створення програми визволення українського народу. «Відповідь про реальну програму визволення нам дасть або соціологія, або ніхто і ніщо», – переконував Микита Шаповал.

Сформульовані завдання визначили і структуру інституту. Він складався з чотирьох відділів: соціології і політики (директор – М. Шаповал), народознавства (Н. Григоріїв, згодом – Л. Білецький), економіки і техніки (В. Коваль, потім – С. Гольдельман), правознавства (С. Шелухін). В інституті також готували нове покоління дослідників-суспільствознавців, регулярно відбувалися презентації та обговорення соціологічних і політологічних досліджень в рамках тематичних семінарів, видавалися наукові праці, що заклали фундамент вітчизняного суспільствознавства.

Микита Шаповал. Загальна соціологія / Загальна та наукова редакція О.П.Юренка.
Передмова В.І.Воловича, О.П.Юренка. К., 1996, 368 с. (Перевидання першого українського підручника
із соціології, виданого у Празі в 1934 р., із додатками та передмовою)

На окрему розповідь заслуговує створений при Інституті Український робітничий університет (1927–1932) – перший український вищий навчальний заклад з дистанційною формою навчання, який посів особливе місце у створеній М. Шаповалом та Н. Григорієвим освітній мережі як «дальший послідовний і науково-правильний крок в розгортанню цілої системи визволення українського трудового народу». Не випадково першим в університеті почав роботу факультет суспільних наук у складі відділів українознавства, наук про суспільство (соціології) і сучасної політики.

Завдяки дистанційній формі навчання в університеті навчалися українці не лише з ЧСР, Підкарпаття, Польщі (Волині та Галичини), але й УСРР та всього світу – з Румунії, Бельгії, Франції, США, Канади, Бразилії, Аргентини і навіть країн Азії та Африки. Представництва Українського робітничого університету діяли у США (Нью-Йорк, Бостон, Чикаго, Детройт, Скрентон), Канаді (Вінніпег, Торонто), Бразилії, Франції, Бельгії, Польщі. Причому викладацький склад тут був такий же потужний як у згаданих вище вишах з очною формою навчання: в УРУ викладали понад 45 професорів, викладачів та інструкторів, зокрема відомі українські громадські діячі та вчені С. Русова, Л. Білецький, О. Ейхельман, І. Шовгенів, В. Петрів, В. Доманицький, М. Мандрика, А. Марголін, А. Животко та інші, а з кожного предмету спеціально готувалися авторські посібники, які надсилалися студентам поштою.

Никифор Григоріїв, співзасновник та заступник голови Українського громадського комітету,
директор Українського робітничого університету, з дружиною та сином.
Прага, 1925 рік. Архів родини Н.Григорієва

Опосередковано про значення Українського робітничого університету свідчить і реакція більшовицького режиму. Спершу підконтрольна йому преса виступила проти нього та його директора Никифора Григорієва з типовими для московської пропаганди звинуваченнями, однак поряд з тим за деякий час з’явилися й повідомлення про створення подібних до УРУ робітничих університетів в УСРР, зокрема у Харкові та Кам’янці-Подільському.

Чимало для розвитку української культури та історії, збереження її надбань в еміграції було зроблено Українським національним музеєм-архівом у Празі, заснованим 1923 р. при Українському громадському комітеті (власне, до Праги було перевезено частину музею-архіву визволення України з Польщі на прохання його секретаря Михайла Обідного). Попри фактичну відсутність фінансування, завдяки ентузіазму та відданості справі українців, музей розгорнув інтенсивну науково-дослідницьку і музейну діяльність, зібравши чималу колекцію матеріалів з історії України. Так, на 1929 р. вона налічувала 2 500 збірок документів ХVІІ–ХVІІІ ст. та Української революції 1917–1921 рр., 27 804 документів періоду визвольної боротьби та еміграції, оригінальні рукописи і старовинні листи, 1 246 збірок періодичних видань за 1890–1929 рр. та 1 103 книги.

Оскільки в УСРР історичні пам’ятки масово знищувалися, а вивезені емігрантами старожитності розходилися по приватних колекціях, музей виконував важливе завдання, збираючи та систематизуючи національні культурно-історичні пам’ятки для того, щоб пізніше перевезти їх «на вільну українську територію, де б вони доповнили загальну збірку українських культурних і історичних пам’яток». Водночас, зберігаючи їх, українська еміграція ознайомлювала із ними європейців та використовувала для власних історичних студій. Також при музеї діяла спеціальна комісія у справах охорони могил вояків та померлих в еміграції українців.

Управа Українського громадського комітету в ЧСР. Зліва направо Іван Паливода,
Никифор Григоріїв, Микита Шаповал (голова), Микола Ґалаґан. 1923 рік. Архів родини Н.Григорієва

До українського осередку в Чехословаччині, створеного Українським громадським комітетом, належала також низка культурних та освітніх закладів, зокрема клуб «Українська хата», бібліотека-читальня, мандрівні бібліотеки, культурні і мистецькі товариства (окрім тих, що діяли при кожному зі згаданих вишів) – Українське товариство пластичного мистецтва, Товариство допомоги українським культурним силам, Музичне товариство, Товариство українських письменників та ін. Комітет і його відділи проводили різноманітні урочисті й інформаційні заходи, свята, вечори пам’яті, виставки, що не лише згуртовували українську еміграцію, але й презентували українську культуру перед чехословацькою та європейською громадськістю, формуючи у такий спосіб позитивний імідж української нації.

Активно розвивалося українське мистецьке життя: працювала школа українського танцю під керівництвом легендарного Василя Авраменка. У 1926 р. було засновано Українську театральну студію в Празі і Драматичну студію у Подєбрадах, згодом – Союз українських журналістів і письменників на чужині у Празі. Важко навіть перелічити всі українські культурно-освітні, наукові та мистецькі установи, що існували у Чехословаччині в 1920-х роках і які згуртували навколо себе найкращих представників української наукової та педагогічної еліти, а також фахівців інших національностей. Так, із Прагою пов’язані біографії таких видатних українських вчених, як Дмитро Дорошенко, Іван Горбачевський, Дмитро Антонович, Леонід Білецький, Вадим Щербаківський, Софія Русова, Дмитро Донцов, письменників – Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Олени Теліги, Спиридона Черкасенка та багатьох-багатьох інших.

Школа танців В.Авраменка. Веселий козачок –
Люба й Любо. Б.д., Б.м. Архів родини Н.Григорієва

У цей період у Чехословаччині отримала значний розвиток й українська преса та видавнича справа в цілому. Лише у Празі в 1920–1930-х рр. виходило 94 українські періодичні видання (14 – політичних, 14 – фахових, 18 – студентських, 10 – газет). Більшість українських закладів і організацій мали власні друковані органи, що інформували про їхню діяльність та життя української еміграційної спільноти в ЧСР, серед них: «Громадський вісник», «Минуле України», «Вістник Українського національного музею-архіву», «Вістник Українського робітничого університету» та ін. З 1923 р. при Українському громадському комітеті діяв Український громадський видавничий фонд, завданням якого було видання україномовної науково-популярної, навчальної та спеціальної наукової літератури.

Характерно, що саме у Празі 1922 р. було засновано один з найавторитетніших українських часописів на еміграції – «Нова Україна», що виходив під редакцією Микити Шаповала, Володимира Винниченка і Никифора Григорієва. Авторами «Нової України» стали талановиті українські письменники, публіцисти, відомі громадські та політичні діячі: Д. Антонович, О. Олесь, М. Вороний, В. Стефаник, П. Богацький, Д. Дорошенко, С. Русова, А. Животко, Д. Ісаєвич та інші. Хоча головна увага у часописі приділялася суспільно-політичним, економічним та культурним проблемам відбудови України, досить потужним був його літературний блок. Причому часопис публікував твори молодих письменників з підсовєтської України, зокрема Григорія Косинки, Валеріана Підмогильного, Тодося Осьмачки та інших. «Нова Україна» стала не просто літературно-громадським періодичним виданням – вона відігравала важливу роль у житті української еміграційної спільноти, підтримуючи її зв’язки з рідним народом, інформуючи про становище в УСРР та СРСР, поза його межами, підтримуючи національно-патріотичні настрої емігрантів.

Подружжя Никифора і Ганни Григорієвих та Володимира і Розалії Винниченків.
Прага, 1930-ті рр. Архів родини Н.Григорієва

Окремим напрямом роботи українського культурно-освітнього осередку в Чехословаччині стала взаємодія з чеським суспільством та його інститутами. Чесько-українська співпраця у галузі освіти і культури виявлялася у діяльності спільних благодійних організацій, зокрема Чесько-українського комітету з надання допомоги українським та білоруським студентам. Комітет, створений 1921 р. на чолі з відомим чеським істориком проф. Ярославом Бідло опікувався матеріальним забезпеченням української молоді, яка здобувала освіту у чеських навчальних закладах. Українці також брали активну участь у різноманітних культурних й наукових заходах, організованих чеськими установами.

Ольга Шаповал, дружина Микити Шаповала, в українському національному вбранні.
22 листопада 1930 р. Чехословаччина. Архів родини Н.Григорієва

Промовистим показником успішності різнопланової масштабної освітньо-наукової та культурницької роботи Українського громадського комітету і впливу української еміграційної спільноти на чеське суспільство стала популярність української тематики, особливо – у мистецькій і побутовій сферах. Так, за повідомленнями європейської преси, завдяки активній діяльності української еміграції у ЧСР в 1920-х рр. українство увійшло в моду. До прикладу, часопис «Воля» (Відень) у 1921 р. інформував читачів: «У Празі тепер мода на все українське. В «Альгамбрі» (одне з найліпших кабаре) виступає трупа С.Глазерова під назвою «Український народний балет». Козачок у виконанню цієї трупи є «сенсацією» дня. В деяких кав’ярнях грають українські пісні. Чеський часопис «Народна політика» за 8 травня 1920 року, розповідаючи своїм читачкам про ліпше модне вбрання, зазначає, що самими модними в цьому сезоні рукавами блуз будуть рукава народних українських жіночих сорочок з українською вишивкою». Як тут знову не провести паралель із 2022 – 2023 рр., коли практично уся Європа (і не лише) одягнулася у синьо-жовте?

Таким чином, феномен українського освітньо-наукового і культурного осередку, що утворився у Чехо-Словацькій Республіці у 1920-х pоках, полягає, насамперед, у тому, що він не лише згуртував українство та українську інтелектуальну еліту, а й створив цілу систему українських національних освітніх, наукових і культурних закладів (поряд із громадсько-політичними організаціями різних ідеологічних спрямувань). Причому, саме у Чехословаччині і переважно зусиллями Українського громадського комітету та заснованих ним установ постало нове покоління свідомих українців із виразним національно-політичним світоглядом та європейською освітою, що, в свою чергу, окреслювало перспективу для українського національно-визвольного руху на еміграції та розбудови у майбутньому Української держави. Ці здобутки та перспективи для поневоленого і розпорошеного по світу народу важко переоцінити. Водночас нині, коли як століття тому тисячі і навіть мільйони українців знову були змушені тимчасово залишити свою батьківщину, досвід їхніх попередників з 1920-х років як ніколи актуалізувався і цілком може стати в нагоді сучасним українським емігрантам, які так само мріють про вільну незалежну сильну і розвинену Україну.

Ольга Сухобокова, кандидатка історичних наук, доцентка КНУ імені Тараса Шевченка

Підготовлено на основі статті О. Сухобокової Український культурно-освітній осередок у Чехословаччині в 20-тих рр. ХХ ст. Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. – Вип.17. Серія: Історія: Збірник наукових праць. Вінниця, 2009. С. 158-162.