Микола Плав’юк. 1975 (?). Музей української діаспори
Життя за кордоном навчило мене, що часом важче жити для України, аніж згинути за Україну.
Микола Плав’юк
Микола Плав’юк ⎼ український громадсько-політичний діяч в еміграції, останній Президент УНР в екзилі, співзасновник і президент Світового конгресу вільних українців (Світовий конгрес українців з 1993 р.).
Народився у селі Русів (сучасна Івано-Франківська область). Змалку цікавився українським визвольним рухом, у 1941 р. приєднався до Організації українських націоналістів (ОУН). У 1944 р. виїхав до Німеччини, де вступив у ряди 2-ї дивізії Української національної армії. Після війни проживав у Мюнхені, де закінчив Українську гімназію та Університет Людвіга-Максиміліана, вступив у пластовий курінь «Чорні чорти». У 1947 р. одружився з Ярославою Бойко.
У 1949 р. переїхав до Канади. Активний член, а в 1956–1966 рр. – голова Українського національного об’єднання (УНО) Канади. Співредактор часопису «Новий шлях», член президії Комітету українців Канади (КУК). Багато зусиль доклав до поширення ідей українського націоналізму та розвитку ОУН. З 1979 р. і аж до смерті у 2012 р. – голова ОУН.
Один зі співорганізаторів Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), у 1978–1981 рр. – Президент СКВУ. На цій посаді займався підтримкою українських дисидентів та поширенням їхніх творів у діаспорі.
У 1989 р. обраний Президентом Української Народної Республіки (УНР) в екзилі. Після проголошення незалежності України розгорнув активну діяльність для забезпечення міжнародної підтримки молодої держави. У 1992 р. на урочистій церемонії в Маріїнському палаці склав повноваження та передав владні регалії УНР Президентові України Леоніду Кравчуку.
Отримав українське громадянство. В останні роки життя переважно жив в Україні, займався розбудовою ОУН та громадських організацій під її егідою. Помер у Гамільтоні в Канаді. Похований на цвинтарі святого Володимира в Оквілі.
