Микола Лівицький. 1950-ті. Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів
Якщо йдеться про мене і моїх найближчих нинішніх співробітників у Державному центрі, то тут ідеться не про особи. Ми «билися» не за «становища» і не за «владу», а за установу Державного Центру УНРеспубліки з екзильним урядом і за ідею боротьби, яка в кінцевому результаті приведе до визвольної революції одночасно або майже одночасно серед усіх або майже усіх поневолених народів і до повалення російсько-совєтської імперії, на руїнах якої відновляться суверенні держави поневолених нині народів
Микола Лівицький
Микола Лівицький — український дипломат і політик, Президент УНР в екзилі (1967–1989).
Народився 9 січня 1907 в містечку Жмеринка на Вінниччині в родині Андрія Лівицького та Марії Ткаченко із села Білилівка на Київщині. Лівицькі були шляхетського походження родом із Полтавщини. Микола навчався у Першій українській гімназії, яку не закінчив, бо наприкінці 1920-го разом з родиною емігрував до Польщі. Його батько на той час був прем’єр-міністром УНР. Освіту продовжив здобувати у Варшаві, Подєбрадах, Празі та Женеві. Був активістом українського студентського руху, дописував до журналу «Тризуб», який пов’язувався з ім’ям соратника його батька Симона Петлюри, та львівського «Діла». У 1923—1939 роках був секретарем делегації уряду УНР при Лізі Націй. Переважно проживав у Женеві. Весь цей час був наближеною особою до свого батька, який із 1926 по 1954 рік обіймав посаду Президента УНР в екзилі.
У 1938—1939 роках перебував у столиці Карпатської України Хусті, де представляв інтереси уряду УНР в екзилі, зокрема вивчав можливість залучення колишніх військовиків Армії УНР до організації армії новоствореної української держави.
З початком Другої світової війни проживав у Варшаві, а з 1942 року переїхав до Києва для налагодження політичної роботи від імені уряду УНР в екзилі. Був ув’язнений гестапо та перевезений до Польщі.
У 1948 році його батько ініціював створення Української національної ради – спеціального законодавчого органу, до якого входили українські політичні сили в еміграції різної ідеологічної спрямованості. Микола у 1954 році став керівником відділу закордонних справ цієї інституції. На той час родина Лівицьких вже переїхала до США.
З 1957 по 1967 роках Микола Лівицький обіймав посаду міністра закордонних справ і голови уряду УНР в екзилі. Упродовж 1967—1989 років — Президент УНР в екзилі.
Помер 8 грудня 1989 року в Філадельфії, не доживши кілька років до розпаду СРСР.
Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруці.
Автор праць «Захід — Схід і проблематика поневолених Москвою націй» (1975) та «ДЦ УНР в екзилі між 1920 та 1940 роками» (1984).
