Михайло Омелянович-Павленко. Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів
Життя – це боротьба…
Михайло Омелянович-Павленко
Михайло Омелянович-Павленко — український військовий та громадсько-політичний діяч, генерал-полковник Армії Української Народної Республіки, головнокомандувач Української Галицької армії та Армії УНР, військовий міністр державного центру УНР в екзилі; представник другої хвилі еміграції. Жив і працював у Чехословаччині, Німеччині, Франції.
М. Омелянович-Павленко народився 08 грудня 1878 р. у м. Тифліс (нині Тбілісі, Грузія). Козацьке коріння, а також те, що батько і дід були професійними військовими, вплинули на вибір професії Михайла. Він закінчив Павлівське військове училище в Санкт-Петербурзі (1900). Брав участь у російсько-японській (1904-1905 рр.) та Першій світовій війнах.
1917 р., за визначенням М. Омеляновича-Павленка, став переломним у його житті, що пов’язав його долю з долею українського народу. Від початку Української революції він взяв активну участь у розбудові національної армії. Наприкінці 1918 р. очолив Українську Галицьку армію, провів її реорганізацію, що позитивно позначилося на її боєздатному стані. За рік став командувачем Армії УНР, яка під його керівництвом здійснила Перший Зимовий похід (грудень 1919 – травень 1920). Про цей період залишив спогади «Зимовий похід» (Каліш, 1934), «На Україні 1917-18» (Прага, 1935), «На Україні 1919» (Прага, 1940).
У 1920-ті рр. розпочався еміграційний період у житті та діяльності М. Омеляновича-Павленка. Його громадсько-політична діяльність в екзилі мала на меті наблизити відновлення незалежності України. Двадцять років жив і працював у Празі (Чехословаччина). Очолював Союз українських ветеранських організацій. У 1925 р. став співзасновником Музею визвольної боротьби України в Празі — наукової установи, що збирала, вивчала й популяризувала архівні матеріали та музейні предмети, пов’язані з національно-визвольними змаганнями українського народу. Перед початком Другої світової війни фонди Музею нараховували близько 1 млн одиниць зберігання. Діяльність установи відіграла важливе значення у справі збереження історичної пам’яті українського народу.
На початку 1942 р. разом із Миколою Величківським, Андрієм Лівицьким, Андрієм Мельником та Андреєм Шептицьким звернувся до Гітлера з вимогою визнати і поважати права українського народу, право України на незалежне існування.
Після завершення Другої світової війни перебрався до Німеччини. Протягом 1947 – 1948 рр. обіймав посаду військового міністра Державного центру УНР в екзилі. Від 1948 р. жив у Парижі (Франція). Очолював організацію українських ветеранів у Франції.
Помер 29 травня 1952 р. у Парижі. Похований на цвинтарі Пер-Лашез.
