Катерина Кричевська-Росандіч. Дороги. Straßen. Roads

Нашій героїні пощастило з генами і родиною. Онучка двох класиків українського мистецтва – Василя та Федора Кричевських,
донька талановитих художників Василя (молодшого) й Олени Кричевських, племінниця українського та французького аквареліста Миколи Кричевського, вона народилася «з пензлем у руках», українською душею і волелюбним характером.

Утім Катрусі Кричевській випало народитися і зростати в невільній країні й у найскрутніший для української культури час. Її
прагнення творчої незалежності, бажання «бути собою і малювати те, що цікавить» та «не боятися робити не так, як усі» були нездійсненні, ба більше – небезпечні.

Понад усе цінуючи свободу, дівчина не хотіла коритися обставинам. Між колючим дротом і невідомістю 17-річна художниця
обрала невідомість. Це був доленосний крок, який вивів мисткиню на життєву і творчу дорогу, сповнену карколомних зигзагів, але яскраву й вільну…

Культурні коди

Катруся Кричевська. 1927. Музей української діаспори

Катрусині батьки, Василь та Олена Кричевські, виросли в Києві, здобули гімназичну освіту, навчалися малярству в Українській академії мистецтв у майстерні Василя Григоровича Кричевського, де і познайомилися. Поява на світ доньки 2 вересня 1926 року була радісною подією в житті молодої родини. Катрусю оточили увагою і любов’ю, з народження плекали в ній особистість.

На першому фото Катрусі один рік: вона одягнута у вишукану сукенку і виглядає геть не по-радянськи. Ранні спогади Катрусі – це книги, твори мистецтва, альбоми, фарби та пензлі, що оточували її всюди: вдома, у гостях «у діда Василя та діда Феді», у друзів. На стінах у помешканні бабусі Варвари Кричевської вона вперше побачила акварелі Миколи Кричевського, які той надсилав із Парижа. В оселі Василя Григоровича та помешканні Федора Кричевського (обидва тоді жили в будинку на Стрілецькій, 28) дівчинка із захватом розглядала їхні творчі «скарби». Пізніше вона згадувала: «У робітні (Федора Кричевського. – О. П.) стояв великий стіл, на якому було стільки цікавого – шматки парчової матерії, стрічки, плахти, якісь миски і ще ріжне добро» ¹.

Перші кроки дівчинка зробила в самісінькому центрі старого Києва, де кожна будівля, кожен камінець дихає давньою українською історією. Три роки Катруся мешкала в будинку по вулиці Садовій, 1, розташованому на Липках, у сучасному урядовому кварталі. У 1929 році родина переїхала на вулицю Мельникова, 5, що на Лук’янівці. А останнім помешканням Кричевських перед еміграцією став будинок на вулиці Обсерваторній, 10.

Підписано Катериною Кричевською-Росандіч: Катруся Кричевська (зліва) та Валя Московець (сусідка) позують Василю Кричевському (молодшому) для картини «Артек». Київ. 1935–1936 рр. Музей української діаспори

На родинних світлинах можна роздивитися картини на стінах квартири Кричевських. Творів мистецтва у помешканні було багато: Катруся згадує акварель Федора Кричевського із зображенням блакитноокої незнайомки, дві старовинні французькі гравюри в розкішному обрамленні і, звісно, етюди батьків – Василя й Олени Кричевських. А ще в кімнаті стояла старовинна скриня, інкрустована перламутром і слоновою кісткою. Чимало антикварних речей молодій родині сина подарував Василь Григорович Кричевський: він збирав старожитності і мав унікальну мистецьку колекцію.

Катруся Кричевська з батьками Василем і Оленою Кричевськими. Київ. 1937. Музей української діаспори

За спиною дівчинки стояло два покоління національної еліти, які закладали фундамент незалежної української держави і навіть після її поразки, в умовах ідеологічного тиску, продовжували плекати національну культуру. Змалку Катрусю оточували творчі дідусі, батьківські колеги та приятелі, яких пізніше назвуть класиками, геніями, творцями українського модерного мистецтва. У родині звучали імена відомих акторів, кінорежисерів, операторів, позаяк Василь Кричевський (молодший) працював художником на Київській та Одеській кіностудіях. Саме він, а не Василь Григорович (через однакові імена дослідники їх часто плутають) оформлював кінофільм «Земля» Олександра Довженка. У родинному архіві Катерини Кричевської-Росандіч збереглася світлина, на якій вона позує на камеру разом із матір’ю та Наталією Ужвій. 1934 року Олена Кричевська виконувала оформлення кінофільму «Моє» ², головну роль у якому грала знаменита українська актриса.

Олена Кричевська (на передньому плані), Катруся Кричевська, Наталія Ужвій. Хохітва. 1934. Музей української діаспори

До найближчого кола друзів родини Кричевських належали випускники Академії мистецтв, учні й послідовники Михайла Бойчука, Василя та Федора Кричевських: Сергій і Ніна Єржиківські, Борис Крюков, Ніна Гурська, Ірина Беклемішева, Олександр Саєнко. Це були представники молодої генерації художників, високоосвічені, талановиті мистці, інтелігенти й естети. Як і Кричевські, вони не надто вписувалися в радянський стрій, хоча й намагалися пристосуватися і творити в ньому.

У родині Катруся розмовляла українською. Читати і писати почала французькою. Іноземної мови та гарних манер дівчинку навчала справжня «мадемуазель» – потім це не раз ставало їй у пригоді. А перед вступом до школи з міркувань безпеки батьки найняли ще й учительку російської. У домі жила Пріся, жінка, яка допомагала по господарству, куховарила. Попри нестачу коштів та активну боротьбу в суспільстві з «буржуазними пережитками», Олена Кричевська (Льоля, як її називали в родині) завжди елегантно вдягалася і прищеплювала доньці гарний смак.

Катруся Кричевська у своїй кімнаті. Київ. 1940. Музей української діаспори

Щоліта Кричевські виїздили в село – на відпочинок, літні етюди або кінозйомки. На мапі Катрусиних подорожей – живописна Хохітва і Деренківець на Росі, Шишаки на Пслі, Казимирівка (нині Горохове) поблизу Кагарлика. Там вона пізнавала природу та рідний етнос – слухала народні пісні, спостерігала весільні обряди, їздила з батьками на Сорочинський ярмарок. Сільські краєвиди, розписаний посуд, національні строї, коралі з дукачами на місцевих дівчатах назавжди закарбувалися в її пам’яті, органічно вплелися у її світогляд, а пізніше – у творчість.

Катерина Кричевська-Росандіч. Хохітва. 1943. Папір, олівець. Музей української діаспори

Вочевидь, раннє дитинство Катрусі було щасливим, а середовище – стимулюючим. Однак його не можна назвати безхмарним і безжурним. Родина як могла захищала доньку від трагічної дійсності 1930-х, але з вікна своєї кімнати дівчинка на власні очі бачила людей, які падали і вмирали від голоду. У їхній родині їжі також не завжди було вдосталь: у найгірші дні готували кандьор із картопляного лушпиння, а якось батько притягнув шмат конини, який відрізав від померлої тварини на вулиці. У домі наростав і страх перед можливим арештом. Інколи Катруся прокидалася вночі і бачила батьків, що стояли біля вікна й напружено вдивлялися, чи не до них завертає зловісний «чорний воронок».

Воєнні університети

1940 року Катруся вступила до шостого класу Київської середньої художньої школи. Вибір професійної освіти був визначений ледь не з колиски: відіграли роль династійність, творча атмосфера й особистий потяг до мистецтва. Катруся малювала змалку: спершу копіювала роботи батьків, поступово почала робити самостійні спроби. Утім у художній школі їй випало провчитися лише один рік, адже після окупації Києва нацистами навчання в закладі припинилося.

Підписано Катериною Кричевською-Росандіч: Учні-відмінники Київської художньої середньої школи:
Балинський (6 кл.), Єгоров (8 кл.), Катруся Кричевська (6 кл.).
Київ. 1940. Музей української діаспори

1942 року в приміщенні Художнього інституту відкрили виробничо-художні майстерні, куди влаштували і Катрусю. Там вона чистила гіпсові відливки бюстів Шевченка та робила під трафарет вуличні знаки. Юні художники працювали після обіду, а зранку навчалися під пильним оком Івана Хворостецького ³– малювали навколишні напіврозвалені сараї. На одній з навчальних акварелей, що зберігається в Музеї української діаспори, уже проглядається прагнення Кричевської передати настрій зображуваного: до «похнюпленого» паркана на задньому дворі Художнього інституту притулилася купа уламків, крізь які невблаганно проростає трава.

Катерина Кричевська-Росандіч. Київ. За Художнім інститутом. 1942.
Картон, акварель. 33,2×53. Музей української діаспори

У майстернях Катруся познайомилася з талановитим графіком Георгієм Малаковим ⁴, який став для неї і першим другом, і першим несміливим коханням. Разом з ним вона взяла участь у Другій художній виставці, яка відбулася 1943 року в Київському державному музеї українського мистецтва ⁵. Це була масштабна подія в житті зраненого війною міста. На вернісажі було виставлено 958 робіт, з них 801 живописний твір, представлено доробок Григорія Світлицького, Василя Кричевського, Івана Їжакевича, Івана Кавалерідзе й інших українських мистців, що продовжували жити і працювати в окупованому Києві. Дебют юної художниці та її друга Георгія Малакова не залишився поза увагою київської мистецької спільноти. За участь у виставці вони отримали премії: Катруся – у живопису, Георгій – у графіці.

Краєвид. 1942. Папір, акварель. 27,5×21,3.
Музей української діаспори

 Довідка про отримання премії на виставці 1943 року.
Архів Катерини Кричевської-Росандіч

Це був перший професійний успіх юної художниці – одна з небагатьох радісних подій життя за нацистської окупації. Катерина Кричевська-Росандіч згадувала, що всі ілюзії щодо німців у родині щезли одразу, тільки-но євреїв повели до Бабиного Яру. Невдовзі і над нею нависла загроза відправлення на примусові роботи до Німеччини. Родина тяжко виживала: батьки продавали картини німцям за їжу та дрова, писали портрети на замовлення.

Однак перспектива знову потрапити в лещата радянської системи лякала їх не менше. Опинившись «між молотом і ковадлом», родина вирішила емігрувати на захід. 23 вересня 1943 року Кричевські залишили рідний Київ. Попереду була незвідана й довга дорога: родина переїздила з країни в країну, від табору до табору, повсякчас на валізах та без кінцевого пункту подорожі.

Першою зупинкою була Прага. Влаштуватися там родині Кричевських допоміг київський гімназичний товариш батька – Вратіслав Вайгль-Віт, а також приятель родини, етнограф та мистецтвознавець Вадим Щербаківський. Василь Кричевський одразу взявся за роботу: його місцеві краєвиди виставлялися у празьких галереях, їх добре розкуповували німці як сувеніри «на пам’ять». Прибувши до Праги, Катруся вступила до Художньо-промислової школи ⁶, тієї самої, де 20 роками раніше отримував мистецький вишкіл її дядько Микола Кричевський. Вчилася вона там з листопада-грудня 1943 до літа 1944 року. Серед навчальних завдань, які дивом збереглися до наших днів, привертають увагу ескізи українських костюмів та дизайну скатертини, по колу якої козаки утворюють енергійну й політну композицію.

Катерина Кричевська-Росандіч. Ескізи костюмів. 1943.
Папір, гуаш, олівець. 48,7×34,3.
Музей української діаспори

Танок. Ескіз до скатертини. 1943.
Папір, олівець. 70×70.
Музей української діаспори

Посвідчення, видане Катерині Кричевській
у тому, що в 1943–1944 роках вона навчалася
текстильному дизайну в Празькій художньо-промисловій школі

Відень, Клеттендорф, Бреслау, Кведлінбург, Нордгаузен… Зупинки ставали коротшими, життя – непередбачуванішим. В останні місяці війни Європа захлиналася в крові: під бомбами, у руїнах, тотальному хаосі. По дорозі Кричевські втратили скриню з етюдами батьків, зробленими з натури на зруйнованому Хрещатику, та роботи старих майстрів із родинної колекції. Неймовірно, але уривками, у перервах між бомбардуваннями, Катруся продовжувала вчитися й навіть виставлятися.

У 1945–1946 роках Катруся відвідує гімназію в Ді-Пі таборі в Мангаймі. У «Моїх спогадах» вона напише, що це було «закінчення школи, нашої юності». У 1947–1948 роках у статусі вільної слухачки вчиться у славетному Гейдельберзькому університеті, слухає лекції з історії мистецтва професора Августа Грізебаха та філософії професора Карла Ясперса.

Катерина Кричевська. Етлінген. Німеччина. 1948. Музей української діаспори

І все ж головним життєвим університетом для Катрусі стали дороги еміграції. Рухаючись на захід, мисткиня вивчала чеську та німецьку мови, пізнавала архітектуру європейських міст, відвідувала музеї, робила етюди – здебільшого замальовки природи чи старої архітектури.

Баварія. Гірський пейзаж. 1947. Картон, олія. 14×22,5.
Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького

Її роботи цього періоду – часто наївні, «дівчачі». Вона поступово опановує перспективу, плановість, шукає свій колорит, експериментує з різними техніками – аквареллю, олією, працює і в тиражній графіці. У фондах Музею української діаспори зберігається обкладинка до календаря, створена Катериною Кричевською в 1947 році, у період життя в Гайдельберзі. Звернімо увагу на струнку композицію зображення, вишуканий охристий колорит, вибагливий рослинний орнамент та модерний правопис із N латиницею. Доволі довершена робота як для молодої художниці.

Катерина Кричевська-Росандіч. Обкладинка до календаря. 1947.
Гайдельберг, Німеччина. Музей української діаспори

Ці та інші графічні роботи було створено для потреб української громади, десятків чи навіть сотень тисяч співвітчизників, які також опинилися в еміграції. У Європі, передусім Німеччині й Австрії, діяло понад 80 Ді-Пі таборів, у яких компактно проживали українці. Це була свідома політична та культурна національна еліта, яка втікала від радянського терору. Напівголодна і гнана страхом репатріації «на родіну», українська громада демонструвала дива самоорганізації: у таборах діяли національні школи, церкви, різні навчальні курси, організовувалися професійні спілки, видавництва, театри, відбувалися художні виставки. Активну участь у табірному громадському житті брала й родина Кричевських. Їхнє ім’я було добре відоме в культурному середовищі таборян, тож вони легко знаходили нових друзів, зустрічали і старих київських приятелів. Катерина згадує про дружбу з політиком та істориком Михайлом Воскобійником, знайомство з письменником і громадським діячем Іваном Багряним, зустріч із київським товаришем по художній школі Юрком Повстенком, приятелювання зі співачкою Ганною Шерей, художником Олексою Булавицьким.

Наприкінці 1940-х мешканці Ді-Пі таборів розсіялися по світу, опинилися в Канаді, Америці, Австралії. Завершився і восьмирічний період поневірянь родини Кричевських. 18 травня 1949 року вони прибули в Нью-Йорк, а звідти рушили до Каліфорнії, що стала їхньою другою домівкою.

Катерина Кричевська і Михайло Воскобійник.
Гайдельберг. Німеччина. 1948. Музей української діаспори

Професійні студії та мистецький злет

Повоєнна Америка не виказувала особливих сентиментів до новоприбулих емігрантів. Після приїзду Василь Кричевський радів, що зміг одержати роботу прибиральника в готелі – без знання мови розраховувати на щось більше було важко. Катруся влаштувалася куховарити в родину колишніх одеситів, опановувала англійську мову та вчилася на друкарку.

На відміну від атлантичного узбережжя, у Каліфорнії українців було небагато. Центр мистецького життя Америки розміщувався в Нью-Йорку, де після війни осіло і чимало українських мистців. Перші роки більшість із них заробляла важкою працею. Утім поступово життя налагоджувалося, українці ставали на ноги, у середовищі емігрантів з’явився попит на національне мистецтво.

1952 року свою роботу розпочало Об’єднання українських мистців в Америці (ОУМА), головою якого став скульптор Сергій Литвиненко. Перша виставка Об’єднання відбулася у приміщенні Літературно-Музичного клубу в Нью-Йорку. На ній було представлено 49 українських мистців з Америки, Австралії та Європи, усього 116 творів малярства, графіки і скульптури. Американська газета «Свобода» (від 18 березня 1952 р.) розмістила репортаж про цю подію: поміж імен учасників згадано й ім’я Катрусі Кричевської. Відтоді Кричевська стає постійною учасницею українських вернісажів у США та Канаді. Робота друкарки у Сан-Франциско непогано оплачувалася, але Катруся прагнула іншого життя – не за друкарською машинкою, а за мольбертом.

Улас Самчук, Катерина Кричевська, Меса Федоренко на
«Зустрічі українських мистців Канади й Америки з Громадянством».
Торонто, 1954. Музей української діаспори

У пошуках свого місця в мистецтві 1955 року Кричевська приїздить до Нью-Йорка, де на одній з українських виставок знайомиться зі Святославом Гординським, Сергієм Литвиненком, Петром Холодним (молодшим), Яковом Гніздовським. Гординський, а невдовзі Гніздовський запропонували їй роботу у своїх майстернях – розмальовувати ескізи для оформлення українських церков, робити відбитки з дереворитів. «Я часто сварила Гніздовського, – сміється художниця. – Бо і він, і Гординський залишали свої пензлі брудними, і їх треба було повимивати, повитирати, щоби не позасихали, і підготувати на наступний день» ⁷.

Катерина Кричевська за роботою в майстерні
Якова Гніздовського. Нью-Йорк.
1956. Музей української діаспори

Яків Гніздовський. Молитва. Дереворит. 1944 (відбиток 1956 р.) НХМУ.
На роботі дарчий напис: Катерині Кричевській її власними
руками відбиту копію деревориту на спомин із Нью-Йорка

До практики під керівництвом досвідчених майстрів і «цікавих дискусій про мистецтво» з ними додалися уроки у вечірній художній студії та походи по нью-йоркських музеях – до Метрополітену, улюбленої «Колекції Фріка» та Музею модерного мистецтва (МОМА). Катерина активно працює, і дедалі частіше ім’я мисткині згадується поміж інших художників-учасників різноманітних виставок в Америці та Канаді. Так, зокрема, у газеті «Свобода» за 12 січня 1956 року знаходимо повідомлення про проведення групової виставки українських мистців Америки та Канади у Філадельфії у Community Art Gallery. В експозиції було виставлено 107 творів українських художників, серед яких Олександр Архипенко, Олекса Грищенко, Микола Дмитренко та Катерина Кричевська.

Зліва направо: Сергій Литвиненко, невідомий, Катерина Кричевська,
Антін Малюца, Петро Холодний (молодший) під час
підготовки виставки. Нью-Йорк. 1956. Музей української діаспори

21 березня 1959 року здійснюється мрія Кричевської – вона вирушає в Париж до Миколи Кричевського. Рівно через десять років після того, як Катруся залишила Європу, вона повертається: не як біженка чи «людина без громадянства», а як вільна мисткиня з вільного світу. Кричевська відвідує міста, де вона жила на шляху еміграції, але найважливіше – підвищує свою майстерність на паризьких та венеційських пленерах під пильним оком дядька, досвідченого аквареліста.

Три місяці, проведені в Європі, значно вплинули на неї і як на художницю, і як на особистість. Поруч із Миколою Кричевським Катерина відточувала власний акварельний стиль і шліфувала один з основних жанрових напрямів – пейзаж. Це була важка школа: щоденна праця три години зранку і три з половиною години ввечері за будь-якої погоди. Між роботою відвідувала музеї, де продовжувала вчитися очима. Результат не забарився: з кожним новим пейзажем її рука ставала вільнішою, композиція – довершенішою, колористика – природнішою й легшою.

19 липня 1959 року в Нью-Йорку відбулося відкриття персональної виставки мисткині, на якій вона представила європейські здобутки та заявила про себе як сформовану художницю. Виставка зумовила резонанс, більшість робіт розкупили. Того самого 1959 року Катерина Кричевська взяла шлюб з Драго Росандічем, етнічним хорватом, вихідцем з мистецької родини, а 1963 року побачила світ їхня єдина донька Лада. Народження зрілої мисткині, формування власної родини та жадане материнство сплелися у часі. Саме наприкінці 1950-х і в 1960-ті роки відбувається духовний розквіт і злет майстерності художниці, остаточно окреслюються тематичні, жанрові та стильові риси її творчості.

Весілля Катерини і Драго Росандічів. Каліфорнія.
29 грудня 1959. Музей української діаспори

«Дощові калюжі»

Відповідаючи на запитання про улюблених художників, першим Катерина називає Костянтина Коровіна – великого поета мінливих станів природи, сонячного світла та повітря. Але якщо Коровін полюбляв зображувати літню днину, Кричевська, услід за дядьком Миколою, віддає перевагу ранковим або сутінковим станам. Художницю приваблюють серпанок, легка повітряна поволока, прозорий туман, відблиски вечірнього сонця, таємничі миті пробудження чи завмирання природи. Її найкращі пейзажі тихі й недосказані, часто оповиті легким смутком, відчуттям магії і таїни світу. Свіжі й тонко написані імпресії мисткині породжують асоціації з прелюдами Дебюссі, його «Місячним сяйвом» чи «Вечірнім повітрям, сповненим звуками та ароматами», у яких мовою музики передано найтонші порухи природи – шерехи, шелести, шепіт.

Катерина Кричевська-Росандіч. Захід сонця біля Золотих воріт.
Сан-Франциско. 1962. Папір, акварель. 32,5×40,5. Приватне зібрання

Особливо вдаються художниці краєвиди з водою. Її річки, озера чи океанські затоки наповнені повітрям та пахощами води, що розчиняється у безмежжі неба, і цей гармонійний союз водного плеса й небокраю наповнює глядача озоном та спонукає дихати на всі груди, дарує відчуття неозорості буття і народжує мрії зазирнути за обрій. У Каліфорнії Кричевська робить численні етюди на Російській річці, живописні береги якої нагадують їй пляжі українського Псла чи Ворскли. Героями її акварелей стають доки Сан-Франциско і старі причали з пришвартованими човнами та яхтами. Вони гойдаються на легеньких хвилях і, здається, ледь поскрипують в обіймах лагідного сонця, меланхолійно рухаючись у делікатному й стриманому ритмі, який точно задає і підтримує художниця. Мисткиню не приваблюють відкритий океанський обшир, розбурхані хвилі, стихія шторму. Вибираючи натуру для своїх краєвидів, вона не шукає драми, не прагне буремних пристрастей. Вочевидь, Катерині вистачило бур і блискавиць, що випали на її долю під час війни. За її словами, художниця найбільше любить «воду річок, озер, берег моря», а також «дощові калюжі і віддзеркалення в них, венеційські канали, Сену в Парижі зі старими мостами» ⁸. Кричевська знаходить гармонію і радість життя в «дощовій калюжі», віддзеркалення в ній чистої блакиті бездонного неба-всесвіту.

Свіжість імпресії, прозорість палітри та природність композиції – те, до чого прагнула художниця і чого врешті досягла. Її головне правило – «не вимучувати» роботу, не перевантажувати її деталями. Кричевська ледь торкається паперу й досягає бажаного мінімальними засобами. Її «фірмова» палітра – це меланхолійна світло-жовта та м’яко-блакитна гама, у межах якої художниця експериментує з найпрозорішими відтінками, аж до повного злиття з текстурою паперу. Мисткиня робить лише окремі чіткі акценти – підводить тушшю геометричні обриси матеріальних предметів, що підтримують композицію, або створює яскраві «плямки» людських фігур. Люди в пейзажах Кричевської ледь намічені й органічно вписані в природне середовище, але завжди надають роботі динаміки. То там, то тут грайлива червона спідничка вибухає яскравою фарбою на тлі спокійного осіннього пейзажу, додаючи пікантності сюжету.

У 1950–1960-х роках, окрім Нью-Йорка та Каліфорнії, мисткиня виставляється в Чикаго, Клівленді, Філадельфії, Торонто, де відкриває для себе іншу естетику – індустріальну. Молода енергія американського міста, що «ніколи не спить», вулична метушня та велетні-хмарочоси, що зухвало підпирають небо, надихають її на створення низки урбаністичних пейзажів.

Американське місто на етюдах художниці живе повсякденним життям і не намагається сподобатися. Ані замилування, ані прагнення завмерти від побаченої краси в цих роботах не знайти. Натомість відчутна незрима присутність самої мисткині, її участь у цьому «перпетум мобілє», молодий темперамент, що резонує зі швидким ритмом тутешнього життя, динамікою руху автомобілів, напругою електромереж і головне – потужною людською енергією мільйонів емігрантів, завдяки якій країна пульсує і змінюється на очах.

Подивимося уважніше на акварельну композицію «Нью-Йорк» 1955 року. На ній зображено одне з перехресть, імовірно, Мангеттена. Увагу художниці привернула безупинна веремія автомобілів та людей, які рухаються вусібіч і зникають вдалині розмитими плямами. Небокрай затиснутий чіткими прямокутниками хмарочосів, що випинаються вгору, виходять за межі композиції. Вулична вивіска-серце натякає: за знеособленими фасадами будівель і натовпом «без облич» вирують пристрасті, приховане інше життя.

Катерина Кричевська-Росандіч. Нью-Йорк. 1955.
Папір, акварель, туш. 30,1×22,5. Музей української діаспори

Інколи художниця вихоплює окремий образ і зупиняє на ньому погляд. Це можуть бути дві неапольські повії, що безтурботно перемовляються між собою в очікуванні замовників. Або «Мешканець Третьої вулиці» – добрий дивакуватий дядечко, чи то втомлений, чи ображений на світ, із дитячим виразом обличчя й піднятими вгору бровами. Художниці вдаються жанрові сценки та жанрові персонажі: в них вона не прагне красивості або портретності, а увиразнює, іноді гіперболізує ту чи ту рису.

Катерина Кричевська-Росандіч. Мешканець Третьої вулиці. 1954.
Папір, акварель, туш. 40,9×33. Музей української діаспори

Цей напрям таланту повніше розкрився в серії іронічних скетчів. Свої перші карикатури художниця створювала крізь сльози під час війни: почуття гумору допомагало їй у найскрутніших ситуаціях. У 1990-ті та 2000-ні роки, уже не маючи змоги працювати на повну силу, мисткиня малює численні шаржі на теми американського життя – завжди експресивні, лаконічні й веселі.

Спомини про Україну

Америка подарувала Катерині Кричевській та її родині свободу. Водночас життя в еміграції – це щоденні виклики, відповіді на які потребували від мисткині значних зусиль. Родинні клопоти, зведення будинку, потреба піклуватися про хворих батьків і заробляти кошти – усе це конкурувало з творчістю. Утім Катерина намагалася знайти баланс між родинним і мистецьким життям, продовжувала активно виставлятися. У 1970–1980-х роках вона щороку влаштовувала персональні або спільні з батьком виставки (до його смерті в 1978 році) здебільшого в українських інституціях США та Канади – у Нью-Йорку, Голлівуді, Мічигані, Едмонтоні, Монреалі, Торонто, Саскатуні, Філадельфії.

Катерина Кричевська. Бавнд-Брук. Нью-Джерсі. 1978.
Музей української діаспори

Роботи Кричевської-Росандіч добре продавалися в середовищі української діаспори. Проте тамтешні українці часто віддавали перевагу національній тематиці, а не американським пейзажам з натури. Ностальгуючи за Україною, позбавлені будь-якого зв’язку з батьківщиною, вони воліли бачити в себе на стінах хатки, садочки й млини, тобто образи, які збереглися, фотографічно «законсервувалися» в пам’яті. Для емігрантів це було і втіхою, і спогадами, і нездійсненною мрією про ідеальний образ рідної землі, якого насправді більше не існувало. Він залишився жити тільки в їхній уяві, на старих світлинах та в роботах українських художників початку ХХ століття – Сергія Васильківського чи Миколи Пимоненка.

Дистанція між Кричевською та рідною Україною з кожним роком також збільшувалася, час стирав деталі. На щастя, від батьків і дідів Катерина успадкувала чудову зорову пам’ять. Вона добре пам’ятала українські міські та сільські краєвиди, архітектуру й побут і намагалася оживити власні імпресії від добре знайомих місць. Її висока культура та модерність сприйняття світу також «стояли на сторожі», аби розглядати українську спадщину не як набір зовнішніх атрибутів («вишивка хрестиком»), а як глибоку культурну традицію, уникати копійності і штампів.

Кілька років мисткиня готувалася до персональної виставки Antiquite of Ukraine («Українська старовина»), яка відбулася в Едмонтоні 1981 року. З допитливістю справжнього науковця вона вивчала втрачені скарби української архітектури, студіювала дослідження відомого історика архітектури Григорія Логвина. Коментуючи цю експозицію, художниця зауважила: «Спочатку я хотіла звернути увагу глядача взагалі на величезне багатство мистецьких форм, створених українськими майстрами старовини. <…> І останнє: розуміючи, що мистецтво має міжнародну мову і є культурним обличчям кожного народу, моя ціль була показати нашим дітям, народженим поза Україною, і залишити їхнім дітям хоч малий взірець здобутків їхньої української спадщини» ⁹.

Буклет, виданий до персональної виставки Катерини Кричевської-Росандіч
«Українська старовина». Оксфордська галерея. Едмонтон, Канада. Травень 1981

На жаль, остеоартрит, що прогресував, поступово обмежував можливості художниці: лікарі заборонили їй нагинати шию та працювати стоячи. Це змусило мисткиню перейти на гуаш, яку легше контролювати в нерухомому стані. Щоправда, густіша фарба не дозволяла їй досягнути улюбленого ефекту – невагомості кольору. Важче стало художниці вправлятися і з олією: за її висловом, вона ніколи не почувалася в олійній техніці надто впевнено, а з роками – тим паче.

Одна з небагатьох робіт аквареллю, створених художницею в 1980-ті, – «Київ. Національний музей» (1985). Минуло понад чотири десятиліття, як Катруся усміхалася на камеру на сходах цієї ошатної будівлі, але видається, що художниці вдалося подолати час і відстань. Вона створює живий і щемливий образ улюбленого «музею з левами», так, наче особисто зазирає до зимового Києва, сніжного й екзотично-холодного як для каліфорнійки, і підглядає вуличну сценку. У картині немає надмірної ілюстративності, натомість є настрій і відчуття втаємничено-прекрасного світу мистецтва, відблиски якого тремтять на вікнах і резонують із кольоровими «цятками»-перехожими.

Катерина Кричевська-Росандіч. Київ. Національний музей.
1985. Картон, туш, перо, акварель. 14,8×9,7. 1985.
Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького

Перші роки в Америці Катерина Кричевська-Росандіч дуже сумувала за Україною. Про те, що відбувалося за залізною завісою, вона радше здогадувалася, аніж знала: інформацію про події в підрадянській Україні отримували по крихтах і «між рядками». Зважитися емігрантові, «неповерненцю» на подорож до СРСР, навіть з туристичною метою й американським паспортом, було справою відчайдушною. За словами самої мисткині, особливого бажання їхати в Україну вона не мала.

Залишалися листи. Людина великої енергії, Кричевська рік за роком писала реальним і віртуальним друзям до Києва та Полтави. 1957 року вона надіслала першу звісточку другові дитинства – Георгію Малакову. Аби обійти радянську перлюстрацію, тривалий час надсилала листи та посилки через чеських друзів. Активно спілкувалася Кричевська і з українцями діаспори з різних країн.

Її ім’я і досі часто згадують у списках жертводавців на користь українських наукових та культурних інституцій США. Кричевська була і лишається лідеркою думок, однією з духовних опор української світової спільноти.

Повернення в Україну

28 серпня 1993 року художниця разом із чоловіком Драго Росандічем приїздить в Україну – рівно через півстоліття після того, як залишила рідний Київ. В аеропорту Бориспіль подружжя зустрічав Дмитро Малаков ¹⁰, молодший брат Катерининого друга юності художника Георгія Малакова. Багатьох із київських друзів Кричевських уже не було на світі. 1979 року пішов у засвіти і Георгій. Естафету родинної дружби з Кричевською підхопив відомий київський краєзнавець Дмитро Васильович Малаков.

Україна, яка щойно повернула собі незалежність, вітала колишніх співвітчизників. Колесо історії покотилося в протилежний бік. Тих, кого за радянської влади таврували «зрадниками», викреслювали з енциклопедій і титрів кінофільмів, почали повертати із забуття, крок за кроком пізнаючи безмежний український світ, що впродовж багатьох десятиліть мріяв і боровся за національну державу та культуру за її географічними межами. Приїзд Катерини Кричевської-Росандіч до України став першим кроком і до визнання великої мистецької династії Кричевських на їхній історичній батьківщині.

У вересневі дні 1993 року мисткиня відкриває персональну виставку в Полтавському краєзнавчому музеї та виставку династії Кричевських у Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві, зустрічається зі старими й новими приятелями, подорожує Полтавщиною, де відвідує добре знайомі з дитинства місця, знаходить родинні київські адреси. Як мисткиня, вона жадібно всотує враження від України. Впізнавання, душевний щем, відкриття, захоплення, розчарування, сум втрат, надії – уся ця гама почуттів вибухне на папері високим творчим злетом, тільки-но мисткиня повернеться до Америки.

Придивімося до акварелі «Лук’янівський цвинтар», створеної 1994 року, і відчуємо атмосферу світлої печалі, що її передає художниця. Доля розкидала Кричевських по всьому світу і по різних погостах. Ось і на цьому київському цвинтарі поховано одного з Кричевських, Федора, її «діда Федю». Теплої вересневої днини Катерина відвідала рідну могилу і закарбувала цю мить – щемливу й символічну. На середньому плані картини – молода пара з букетом квітів, у глибину віддаляються двоє – чи то люди, чи їхні тіні. Сонце пробивається крізь густе зелене гілляччя, розбризкує лагідні зайчики, освітлює шлях. Саме до цієї стежки, устеленої першим опалим листям, прикута увага художниці. Дорога життя прекрасна, але швидкоплинна, – зчитується думка мисткині, – вона веде у далечінь вічності, проте залишає людські сліди на землі…

Катерина Кричевська-Росандіч. Лук’янівський цвинтар. 1994.
Папір, акварель. 32×23. Музей української діаспори

Того самого 1994 року Кричевська створює цілу серію композицій на українську тематику «по гарячих слідах» перебування на батьківщині – замальовує куточки Києва, Полтави, Гадяча, Диканьки. Художниця неначе отримує свіже дихання, забуває про недугу, цілком віддається мистецтву й Україні, яку вона заново віднайшла.

Свою любов до України Катерина Кричевська-Росандіч доводить щодня не словами, не пафосними промовами, а реальними справами. Вона віддана батьківщині, як кажуть, «до глибини власної кишені». Ще наприкінці 1980-х, коли до США прибули «перші ластівки» з України, художниця почала встановлювати контакти з вітчизняними музеями і дарувати їм мистецьку спадщину династії Кричевських. Попри значні втрати колекції під час еміграції, їй вдалося зберегти окремі твори Василя Кричевського та Василя (молодшого) київського періоду, а після смерті Миколи Кричевського і батьків вона стала єдиною спадкоємицею та берегинею їхнього мистецького здобутку. Майже весь цей безцінний скарб, а також власні твори художниця і меценатка передала в Україну. «Якщо я можу якимось способом – хоч маленьким, хоч більшим, чи своїм мистецтвом, чи батьків, чи якими-небудь ста доларами допомогти Україні стати собою, – я роблю це» ¹¹, – каже мисткиня.

Катерина Василівна підтримує дружні стосунки з сімома музейними інституціями України. Ідеться про заклади, пов’язані з історією та географією її роду. Це Національний художній музей України та Музей української діаспори в місті Києві, Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, Національний заповідник українського гончарства в Опішному (філія «Музей родини Кричевських»), Шевченківський національний заповідник у Каневі, Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького та Лебединський художній музей імені Б. К. Руднєва. До кожного з цих музеїв мисткиня передала десятки, а то й сотні творів та архівних документів. Для прикладу, Лебединському музею художниця подарувала 104 мистецькі роботи, Сумському – 87 живописних і графічних творів.

Катерина Кричевська-Росандіч отримує нагороду «Заслужений діяч мистецтв України».
2009. Маунтейн-В’ю. Каліфорнія. Зліва направо: зять Гарольд Шапельгоуман,
бізнесмен Влад Воскресенський, представник Посольства України в США (?),
Катерина Кричевська-Росандіч, донька Лада, онучка Меган.
Маунтейн-В’ю. Каліфорнія. США. 2009. Музей української діаспори

Помешкання Катерини Василівни на вулиці Васач-драйв завжди відкрите для українців. Її цікавить усе, що відбувається на батьківщині: політика, культура, долі друзів, їхніх дітей та онуків. Оселю Кричевської-Росандіч відвідують і молоді українські бізнесмени та айтішники, які працюють у Силіконовій долині. Вона радіє їхнім успіхам, хоча сама не надто прихильна до технічних досягнень цивілізації: не визнає мобільних телефонів (називає їх «коробочками»), не користується комп’ютером. Улюбленою темою карикатур мисткині є сучасні молоді люди, «зомбовані» гаджетами. «Коробочки вбивають спілкування і творчість», – вважає Кричевська і продовжує писати всьому світові від руки. «У нашу електронну добу небагато людей пишуть листи, тому послання від Катерини Кричевської мають для мене особливу цінність, додають енергії і доброго настрою. Бо саме добрий настрій і гумор є незмінними рисами вдачі Катерини Кричевської-Росандіч, свідченням її винятковости» ¹², – завуважує Лев Хмельковський, редактор газети «Свобода» (США), приятель мисткині.

Катерина Кричевська-Росандіч. Річниця. K+D. 2010.
Папір, кулькова ручка. 21,5×28 см. Архів Катерини Кричевської-Росандіч

2015 року поталанило побувати в гостях у художниці й авторці цієї статті. Це були три дні насиченого спілкування, щаслива нагода особисто доторкнутися до літопису видатного українського роду, ба більше, до історії України та її найвеличніших культурних звитяг. Катерина Кричевська зберегла українську мову, врятувала безцінні родинні й історичні реліквії, якими дихає кожен куточок її оселі, але найголовніше – крізь усе життя пронесла український шляхетний дух, глибинні національні культурні цінності та мрію про незалежність. Гірко усвідомлювати, що таких, як вона та її батьки, у радянській Україні знищували фізично чи ламали морально. Вижили здебільшого ті, хто вчасно емігрував. Серед цих небагатьох – Кричевська.

«Називайте мене Катруся» – запропонувала художниця, з першого слова полонивши ясністю думки, приязністю, внутрішньою енергією та чарівною усмішкою. Щовечора вона кликала до вишукано накритого столу в обідній залі, як це з давніх часів було заведено у Кричевських: з келихом вина та «фірмовими» стравами. Звикла дуже рано вставати й піклуватися про квіти і спраглих опосумів, які щодня приходять до її оселі попити води та почастуватися. Має добірний смак, але ніколи не зловживає матеріальним: зароблені кошти витрачає на необхідне, десятину – на благодійність.

До Києва я повернулася зі щедрими подарунками для Музею української діаспори. Того-таки 2015 року подаровані роботи були представлені на виставці «Двічі через океан», а 2016 року, до 90-річчя Кричевської, у музеї було влаштовано велику ретроспективу її творчості під назвою Liberty.

Катерина Кричевська-Росандіч, Драго Росандіч, Оксана Підсуха. 2015.
Маунтейн-В’ю. Каліфорнія. Музей української діаспори

Післямова

Творчість Кричевської-Росандіч невіддільна від географії – тих морів і річок, міст і містечок, природи та людей, що зустрічалися на її звивистому життєвому шляху. Це також і духовний путівник мисткині, відображення її життєвої філософії – завжди бачити сонячну сторону життя, усміхатися крізь сльози, цінувати красу. Лічені роботи в її мистецькому доробку відображають трагічні події історії, війну та інші темні сторони буття. Ренесансна, світла натура художниці послідовно і безупинно шукає гармонію в природі, у діяльності людини, а найчастіше – у збалансованому поєднанні того й іншого. Ці острівці прекрасного й надихають Катерину Василівну на творчість. Морські, гірські чи міські краєвиди, списані нею з натури, завжди наповнені почуттям любові до всесвіту і захватом перед його високою красою й таємницею, такою незбагненно прекрасною, «що хоч спинись і з Богом говори».

Катерина Кричевська-Росандіч ніколи не намагалася бути модною. Її не назвеш новаторкою у творчості чи сміливою експериментаторкою. Весь свій довгий творчий шлях вона зберігає вірність духу і стилю імпресіонізму з його замилуванням природою, трепетним бажанням затримати миттєвість і передати найтонші порухи світла й тіні. На диво, але своє кредо, призначення у мистецтві художниця обрала змалку – з першого погляду закохавшись у паризькі акварелі Миколи Кричевського – і слідує цією дорогою донині.

Мистецький доробок Катерини Кричевської-Росандіч, представлений у музеях України, США, Канади, а також численних приватних колекціях, вагомий кількісно, самобутній та непересічний за своїми художніми якостями. Але не менш яскравим «твором» є життя Катерини Кричевської-Росандіч як таке. Життя як служіння мистецтву, як відданість роду та батьківщині, як пошук свободи, свого місця на землі на тлі майже сторічної доби, її глобальних катастроф, зрештою, як історія особистого успіху.

Зі своїх доріг Катерина Кричевська-Росандіч вийшла людиною світу. Америка стала для неї другою батьківщиною, де вона змогла вільно дихати й вільно працювати. Європа сформувала художній смак і стиль, надихала на творчість. Україна ж лишається для художниці духовним якорем й усвідомленим вибором. Успадковане чи прищеплене батьками почуття відповідальності перед батьківщиною, а також екзистенційна любов до рідної землі повсякчас рухають помислами її душі, спонукають до дій, філантропії. Мисткиня виконує важливу місію: зберігає «ковчег Завіту» української культури, плекає національну традицію і підтримує тяглість династії. Міцно тримаючи «в руках» ланцюжок минувшини, вона з’єднує його з майбутнім, дарує дивовижне відчуття причетності до великої історії, яка, виявляється, зовсім не далека від нас.

Катерина Кричевська-Росандіч біля свого портрета роботи
Василя Кричевського (молодшого), написаного в 1949 році в Гайдельберзі.
Маунтейн-В’ю, Каліфорнія. 2000-ні. Музей української діаспори

Оксана Підсуха, мистецтвознавиця, директорка Музею української діаспори

Стаття опублікована в науково-мистецькому альбомі: Катерина Кричевська-Росандіч. Дороги. Straßen. Roads / Музей української діаспори : упоряд. О. Підсуха. К.: Huss, 2021. С. 8-29