Дмитро Дорошенко. Відень. 28 травня 1919 р. Архів УВАН
Дмитро Дорошенко є клясичним прикладом українського вченого і суспільного діяча, який пов’язав свій життєвий шлях із національним відродженням рідного народу, якому служив творчим пером українського історика і ділом видатного державного діяча.
Любомир Винар, український та американський історик
Дмитро Дорошенко – український політик, дипломат, історик та публіцист, який відіграв значну роль в українському національному русі та становленні української освіти і науки за кордоном. Один із засновників та чільних представників державницької школи в українській історіографії ХХ століття.
Він народився 27 березня 1882 р. у м. Вільно (нині – Вільнюс) у сім’ї зі старовинного українського козацько-старшинського роду з Глухівщини, який дав Україні двох гетьманів – Михайла та Петра Дорошенків.
Навчався у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах, зі студентських років долучився до громадського життя, зокрема в 1903 р. очолив Українську студентську громаду в Петербурзі. Водночас розпочав політичну діяльність: спочатку як член Революційної української партії, а згодом – Товариства українських поступовців. Активно публікувався в українських часописах. У 1906 р. став секретарем органу української парламентської громади «Украинский вестник» (Петербург). У 1910–1914 рр. редагував часопис «Дніпрові хвилі» у Катеринославі (нині – м. Дніпро) та був заступником голови місцевої «Просвіти». Також входив до Київського товариства старожитностей і мистецтв.
Навесні 1917 р. Дмитро Дорошенко увійшов до Української Центральної Ради, представляючи Українську партію соціалістів-федералістів. З квітня 1917 р. був крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора, згодом – губернським комісаром Чернігівщини. У травні–листопаді 1918 р. очолював Міністерство закордонних справ Української Держави. У цей період було відкрито дипломатичні представництва та консульства України в низці країн, а у Києві – зарубіжних держав.
У 1919 р. виїхав до Праги. В еміграції основні свої зусилля спрямував на розвиток української науки та освіти: викладав історію в Українському вільному університеті у Відні, Празі і Мюнхені; долучився до створення Музею визвольної боротьби України у Празі; очолював Український науковий інститут у Берліні (1926–1931) та був першим президентом Української вільної академії наук (1945–1951). У 1947–1950 рр. у Канаді викладав історію та літературу в колегії Св. Андрія у Вінніпезі та разом з колегами-однодумцями, Л. Білецьким і Я. Рудницьким, заснував філію Української вільної академії наук.
Особливо вартий уваги науковий та публіцистичний доробок Д. Дорошенка – понад 1000 праць з історії України, історії української культури і церкви. Як історик та учасник державотворення в Україні і як публіцист та історіограф, він фокусував свою увагу саме на розвитку української державності. Це засвідчують більшість його праць, які були видані в еміграції: «Нарис історії України», «Історія України і 1917-23», «Огляд української історіографії», «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» та інші.
Дмитро Дорошенко помер 19 березня 1951 р. у Мюнхені. Похований там же на цвинтарі Вальдфрідгоф. В Україні на його честь названо вулиці у Києві, Чернігові, Снігурівці та інших населених пунктах.
