…Хай судить Нас історія, Ми з радістю приймемо вирок, навіть жорстокий вирок, аби він був винесений вільним українським народом в Незалежній Українській Державі.
Андрій Лівицький
Андрій Лівицький — громадський і державний діяч, юрист, активний учасник державотворчих процесів першої половини ХХ ст., член Української Центральної Ради, прем’єр-міністр уряду Української Народної Республіки (УНР), голова Директорії УНР, перший президент УНР в екзилі.
Державний діяч народився 12 квітня 1879 р. на хуторі Красний Кут на Черкащині у багатодітній родині. Рід Лівицьких мав козацько-старшинське походження. Середню освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана, а вищу — на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира. Працював за фахом. Водночас у 1901 р. взяв участь у створенні однієї з перших політичних партій в Україні — Революційної української партії (РУП), від 1905 р. — один із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).
Брав активну участь у державотворчих процесах у часи Української революції 1917-1921 рр. Став членом Української Центральної Ради, входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську (1918). Після приходу до влади Павла Скоропадського, перебував в опозиції до гетьманського уряду. З приходом до влади Директорії УНР обіймав низку посад в уряді: тимчасовий керівник Міністерством внутрішніх справ, Міністр юстиції, заступник голови Ради народних міністрів УНР, Міністр закордонних справ, голова дипломатичної місії УНР в Польщі.
Від 1920 р. перебував в еміграції, яку вважав вимушеним тимчасовим кроком. Жив і працював у Варшаві. Протягом 1922-1926 рр. очолював уряд УНР. Після загибелі у 1926 р. Симона Петлюри очолив Директорію та став головним отаманом військ УНР. Докладав зусиль до консолідації розпорошеної української еміграції, шукав підтримки західних країн. А. Лівицький — перший президент УНР в екзилі (1926 -1954).
Наприкінці Другої світової війни переїхав до Німеччини, яка у перші повоєнні роки перетворилася на осередок української політичної еміграції. У 1948 р. з ініціативи Андрія Лівицького було створено Українську Національну Раду, до якої увійшли представники українських політичних партій на еміграції.
А. Лівицький помер 17 січня 1954 р. у Карлсруе (ФРН). Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Перепохований на українському цвинтарі Св. Андрія у Баунд-Бруці (США, 1965).
